Схиляємо голови в скорботі

Немислимо усвідомити й ословити те, що погожий вересневий ранок для нас, університетських, був жорстоко розтятий чорною, трагічно-вбивчою звісткою… Пішов у засвіти наш улюблений ректор, багаторічний керівник нашого славного колективу, видатний науковець, талановитий організатор вищої освіти і науки, колега, друг, неординарна, авторитетна, прекрасна, високоморальна людина Микола Вікторович Поляков.

Так передчасно й несправедливо рано обірвався унікальний життєвий шлях унікальної людини. Його неповторна людська індивідуальність назавжди пов’язана з його університетом. Здається, він зараз зайде до зали для засідань, посміхнеться своєю особливою, щирою посмішкою, з притаманними лише йому доброзичливо-вимогливими інтонаціями проведе ділову нараду, з якої починається кожний робочий тиждень нашого університетського буття, чітко сформулює завдання кожному, спитає про зроблене… Неможливо осмислити те, що відбулося: невже він, той, хто завжди був на бистрині життя, віддавав усього себе університетові, жив і дихав ним, пішов назавжди, залишивши огром нездійсненних планів, мрій, надій?

«Багато званих, та мало обраних» – так сказано в Євангелії. Це про нього – одного з небагатьох, обраних Небом, Долею, Часом, покликаних, щоб зробити багато – для себе, людей, держави. Микола Вікторович ‒ випускник механіко-математичного факультету нашого університету, до якого вступив 1966 року, ніколи більше не покидав рідних стін, пройшовши славний шлях від студента до посади його керівника, яку обіймає з 1998 року. Доктор фізико-математичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, член-кореспондент НАН України, академік Академії наук вищої освіти України, Української екологічної академії наук, Академії соціальних технологій і місцевого самоврядування, Академії інформатизації освіти, член-кореспондент Міжнародної академії астронавтики, лауреат Державної премії України в галузі освіти й премії імені М.К. Янгеля НАН України, Почесний громадянин міста Дніпра.

Імперативом його академічного життя стало самовіддане служіння обраній справі, оперте на беззастережну довіру і підтримку багатотисячного колективу викладачів, співробітників і студентів. Він щохвилинно вирішував доленосні для університету питання, завжди використовуючи силу переконливих аргументів, долучаючи інтелектуальний потенціал колег-однодумців, учнів, друзів і незамінних помічників. Він своїм по-особливому привабливим особистісним магнетизмом зумів об’єднати різних людей, які протягом понад двох десятиліть вірили йому і своєму університетові.

Його труд справедливо оцінений урядом і державою, рідним містом. М.В. Поляков мав безліч нагород, відзнак. Він ‒ повний кавалер ордена «За заслуги». Відсьогодні найбільшою нагородою для нього стає наша світла пам’ять, наші теплі й щирі відчуття його незмінної присутності в університеті, яка відчувається у великому й малому. Нам так не вистачатиме його людської енергетики, творчого горіння, величезного професійного досвіду, помноженого на увагу й турботу про кожного з нас.

Там, за далеким обрієм, в іншому світі, наш ректор буде фізично, його ж душа, щира, світла й терпляча, промовлятиме до нас, ми будемо пам’ятати його усміхненим, безмежно люблячим життя і свій рідний університет.

Наше глибоке сердечне співчуття прекрасній родині Миколи Вікторовича, яку він любив понад усе, яка є його гордістю і яка надавала йому сили й мужності йти в день завтрашній, у якій він гармонійно продовжував себе.

Микола Вікторович мав Бога в душі й любов у серці, жив по-справжньому, був справжнім, ‒ яке невимовно-гірке це слово «був»…Але зерна найвищої честі, добра, справедливості, якими він засівав університетську ниву, працюючи на ній мудро й на повну силу, неодмінно довгими роками сходитимуть добром, за яким живе наша Alma mater, виплекана незабутнім Миколою Вікторовичем.

Сумуємо. Схиляємо голови в скорботі. Гірко, невимовно боляче.

Колеги, друзі, студенти