Допоки Великий льох не зруйновано, нація має надію на відродження

Велика зала Палацу студентів Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара переповнена студентами та викладачами, одні сидять, інші – стоять на балконах в очікуванні вистави «Великий льох», яку підготував студентський театр факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства ДНУ «Відлуння» за мотивами поезії Тараса Шевченка в рамках святкування 200-річного ювілею поета. Довгий час заборонена, поема-містерія «Великий льох» цього року вперше пройшла у Києві на сцені Палацу Україна.

Гасне світло, залою лунають слова великого митця й пророка Тараса Шевченка: «Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині – Однаковісінько мені». З’являється маленький вогник – свічка, світло від якої дозволяє розгледіти на сцені стіл, мольберт і юнака, який грає молодого Шевченка – митця, що тужить у Петербурзі за Батьківщиною: «Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину».

«Акторський склад трупи повністю аматорський. Кожен студент пройшов прискіпливий кастинг, тому лише кращі отримали змогу показати свої таланти, - розповіла художня наставниця студентського театру, доцент кафедри української літератури Олександра Валеріївна Гонюк. – Як і в інших наших виставах, у «Великому льосі» задіяна хореографічна група, котру теж складають студенти-філологи. Прекрасне звучання й чарівну атмосферу гарантує хор, до якого входять кращі голоси факультету. Деякі костюми та декорації виготовляються власноручно студентами. Наприклад, один із символів нашої національної культури – калина, як елемент сценографії, єднає метафізичну Україну з Україною реальною. Утілювати на сцені такий глибокий філософічний твір, як «Великий льох» Тараса Шевченка, непросто, тому акцент робили на промовистих символічних деталях, орієнтуючись на досягнення сучасної драматургії».

Гасне світло, лунають церковні дзвони, і перед глядачами постає нова сцена – хрест і три дівчини у білих сорочках, які уособлюють душі українських дівчат, яких не пускають до раю через їх провину перед державою. Долі дівчат метафізично пов’язані з Великим льохом – вмістилищем національної сутності. Його розкопки віщують епохальні зміни в бутті України і дають душам надію на досягнення раю.

Ольга Вольтівна Шаф, доцент кафедри української літератури, автор сценарію вистави: «Вибір твору вмотивований передусім смисловою глибиною цієї поеми-містерії. Великий льох – важливий образ-символ у поетичній картині світу Кобзаря. Він означає незнищенну, але до часу приховану національну сутність, українську душу, що є запорукою буття нації. Допоки Великий льох не зруйновано, нація має надію на відродження. Думаю, сьогодні проблема національного самоусвідомлення й віднайдення свого національного Я не менш актуальна, ніж у середині ХІХ століття, коли Тарас Шевченко писав свою поему».

Гасне світло, на сцену виходить вагітна дівчина, яка у напівбожевільному стані, відчуває приреченість і неминучий трагічний кінець для себе і дитини. Вона то сміється, то плаче, то співає, то голосно журиться через свою долю. Її монолог перериває тривожна музика й танець, який наочно показує весь трагізм, вміло зображений Шевченком у віршах.

Юлія Лимар, студентка 3 курсу українського відділення: «Моя героїня – самотня, покинута світом вагітна дівчина, нещасна покритка, але в поемі Тараса Шевченка вона освячена материнством, яке підносить її над людськими пересудами й уявленнями про гріх. Мені, безумовно, психологічно нелегко грати цю роль, бо сучасній людині надзвичайно складно відчути всю гаму емоцій, яка зосереджена в образі Катерини. У наш час до самотніх матерів ставляться зовсім інакше – і в плані їхнього осуду, і, на жаль, у плані сакралізації материнства. Для мене це новий досвід, який, можливо, допоможе відкрити нові ракурси сприйняття, замислитися над сенсом нашого буття.

Гасне світло, перед глядачами з’являються три молоді дівчини, які грають ворон – темних сил, що бажають зла і руйнації Україні. Три ворони – демони українського, російського та польського народів – злетілися в передчутті розкопок Великого льоху і вихвалюються заподіяним злом. Найбільше зла своєму народу спричинила «українська» ворона – вона намагалася звести зі світу козацтво, продаючи його в імперську «неволю», позбавляючи життя найкращих ватажків. На зміну їм на сцену виходить мати-покритка, яка голосно молиться за свого сина: «Пошли тобі, матер божа, Тої благодати, Всього того, чого мати Не зуміє дати». Її молитву підхоплює хор і виконує її акапельно.

Вікторія Ярова, студентка 3 курсу українського відділення: «Я граю одну з ворон – злий рок українського народу. Для мене це нова роль. Я розпочала з того, що… слухала ворон! Переглядала відео в інтернеті, виходила на вулицю, аби спостерігати за рухами, поведінкою цих птахів. Коли я відтворюю їх на сцені в супроводі Шевченкового тексту, відчуваю щось метафізичне. Це, напевне, і є справжнє сценічне перевтілення!»

Гасне світло, у залі несподівано з’являється пляма світла і три актори – три юнаки-лірники (один сліпий, другий кривий, третій горбатий), які через глядацьку залу проходять на сцену, уособлюючи в собі фізичне й духовне каліцтво нації. Поки вони, перепочиваючи, теревенили між собою, розпочалися копальні роботи. Вони не дали бажаного результату, бо замість Богданових «скарбів», на які сподівався уряд, знайдено залишки побутового непотребу. Отже, Великий льох ще не знайдено,і неторканий національний «скарб» ще залишає надію на відродження України.

Павло Колода, студент 3 курсу англійського відділення: «Не менш трагічними є долі лірників. Я граю одного з них. Лірник - це мандрівник-оповідач, який завжди намагався бути на боці народу в час біди та нещастя, але шевченківські лірники особливі. Я думаю, наша постановка актуальна, бо не зайвим буде, особливо для молоді, подумати, якою є наша нація зараз. Дуже не хочеться, щоб вона складалася з таких «лірників». Я вважаю, украй важливо збурити патріотичний дух сучасної молоді, її політичну свідомість, нагадати історію власної країни».

Гасне світло, на сцені з’являється молодик, який бере хрест – центральний елемент сценографії, і каже: «Схаменіться брати мої, молю вас, благаю». До нього повільно підходять всі актори вистави, на екрані з’являються кадри з Майдану незалежності, кадри української революції й невмирущі, вічні слова «Слава Україні».

Максим Гонтар, студент 3 курсу українського відділення, виконавець ролі поета Тараса Григоровича Шевченка: «Грати Шевченка - велика честь! Я маю можливість показати митця не зовсім таким, яким ми звикли сприймати його постать ще зі школи. Моя роль – це велика відповідальність, бо перевтілення в такого титана духу, яким є Шевченко, вимагає від мене, ще зовсім молодої людини, глибокого осмислення його позиції, обставин його життя. Я намагаюся відчути й пережити, як він, тривогу за свій народ, пригніченість, душевний біль. Це такі надсильні почуття, що моя душа, напевне, не готова до них. Справді, тільки зараз починаю усвідомлювати, хто такий Тарас Шевченко і якою безмірно чуйною була його душа».

Зала встає й стоячи аплодує молодим акторам – справжнім патріотам України, яких постановники за кулісами зустрічають словами: «Слава Україні», а вони у свою чергу відповідають: «Героям слава».

Вистава, безумовно, успішна. А все це через те, що молоді актори вважають поезію Шевченка вічною, і говорять, що для них велика честь грати у виставі «Великий льох», адже вона особливо актуалізується зараз, в часи національного підйому, зростання патріотичного духу серед населення, особливо молоді, і називають Шевченка справжнім пророком України, який майже два століття тому своїми творами поклав початок великій боротьбі за щасливе майбутнє України, за її незалежність, і за краще життя для її народу.

Ірина Тарнавська
студентка факультету систем і засобів масової комунікації,
Інна Бантос,
студентка факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства
ДНУ ім. О.Гончара