Книга єднає схід і захід

Нещодавно на факультет систем та засобів масової комунікації Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара завітав заслужений журналіст України, завідувач кафедри радіомовлення та телебачення Львівського національного університету імені І. Франка, професор Василь Васильович Лизанчук. Він презентував свою книгу «Шевченкове слово» та спілкувався зі студентами про сьогодення України.

«Ми маємо поважати один одного і знати, що таке наша історія!» - лунає з радіоприймача. Василь Васильович дав студентам заслухати радіопередачу, у якій він брав участь п’ять років тому під час візиту до Кіровограду. І кожне слово, що здавалося б, було сказане так давно, актуальне і сьогодні.

У цьому році професор випустив книгу під назвою «Шевченкове слово», у яку вмістив найцікавіші дані про життя письменника та намагався виправдати його вчинки, які українські історики та літератори засуджують.

«У книзі чітко простежуються дві концептуальні сюжетні лінії: одна з них спрямована на висвітлення життя і творчості Тараса Шевченка, інша – на реалії сучасності, що випливають із заповітів Кобзаря, й на розкриття тих заповідей поета, які б мали визначати основоположну вісь державницької позиції нашої держави та ставлення до України і її зовнішньої та внутрішньої політики наших сусідів. Саме ці два аспекти й становлять єдину цікаву оповідь, в якій читачі зможуть зробити висновок: якби усі засвоїли уроки Шевченка, вчились «так, як треба», то нині не довелось би Україні корегувати свою політику на догоду сусідам, не покидали б її межі заробітчани, аби дати освіту своїм дітям чи поліпшити власний добробут…», - відзначив у «передньому слові» до читачів книги «Шевченкове слово» доктор історичних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка Іван Крупський.

Декан факультету систем і засобів масової комунікації ДНУ, професор Володимир Демченко вважає, що нині, на жаль, бракує людей, які сміють бути високими і нести естафету Шевченкового слова. «Тому потрібне глибоке усвідомлення кожним: і численними, і нечисленними народами, і політичними діячами, і хліборобами, і бідними, що ми всі – жителі однієї планети, що наша цивілізація збереже себе за умови збереження культури, духовності, мови кожного народу, – наголошує Володимир Дмитрович. – Водночас будь-яка культура має бути відкрита для світу, адже вона – дарунок радості і щастя людям. Людина і культура – невіддільні, адже людина (аргентинець, болгарин, єврей, українець, японець) творить культуру, а культура (аргентинська, болгарська, єврейська, українська, японська) формує людину. Мудрість діалогу культур – в умінні збирати краплини відмінностей у безмежний океан добра. Ця порівняно невелика за обсягом книжка про Т. Шевченка вартує багатьох томів, бо не так вже багато в українській шевченкіані таких прикладів шанобливого, пристрасного і ємного визначення його ролі і місця в національній історії».

«Шевченко писав російською мовою щоденники, бо у 1854 році йому дозволили писати, але тільки російською мовою», – доводив Василь Лизанчук. Також в кінці книги він вмістив висловлювання студентів другого курсу факультету журналістики Львівського національного університету на тему «Шевченко у моєму житті».

Аналізуючи українські ЗМІ, видатний журналіст робить висновок, що багато українців тлумачать свободу слова як вседозволеність. Та, насправді, кожен повинен знати: свобода завжди йде пліч-о-пліч з відповідальністю. Про це повинні знати, насамперед, журналісти та політики, що у взаємодії «керують» будь-якою країною.

Василь Васильович акцентував на тому, що принципи функціонування ЗМІ повинні базуватися на відчутті потреби творити добро для своєї громади. Зараз розвивається інша українська нація, яка повинна врахувати інтереси усіх національностей, що проживають на її землі.