Як лікують героїв

У самому серці Дніпропетровщини знаходиться місце, яке можна назвати чудодійним. Там підіймають на ноги тяжкопоранених зі Сходу України.

Дніпропетровська обласна клінічна лікарня імені І.І. Мечникова була заснована 11 травня 1798 року. Спочатку вона мала назву Катеринославська губернська лікарня. З 1798 року в медичному закладі працював всього один лікар. Нині ж ця лікарня знаменита на всю Україну, а хворими займається великий штат професіоналів – 2208 осіб.

Лікарня ім. І. І. Мечникова лікувала постраждалих не лише в мирний час, але й у періоди війни. Так, у тяжкі роки Великої Вітчизняної війни на її базі був організований евакуаційний шпиталь №3582 для лікування поранених бійців. І коли у 2014 році на Сході України розгорнулося військове протистояння, лікарня не змогла залишитися в стороні. За період АТО сюди поступило більше тисячі осіб, які отримали поранення, захищаючи нашу Батьківщину. Рідкісні ті дні, коли від Дніпропетровського аеропорту в бік лікарні не мчиться швидка.

Головний лікар знаного медичного закладу Сергій Риженко розповів, що за весь період бойових дій було проведено понад тисячу операцій, а процент виживання після перенесених травм і поранень складає 99% (небувалий для інших медичних закладів у нашій країні).

На п’ятому поверсі хірургічного корпусу лікарні знаходиться ортопедо-травматологічне відділення. Тут оздоровлюються після тяжких операцій українські бійці.

Одразу на вході у відділення стоїть столик, на якому стосами лежать книги. На виду томи Бориса Акуніна «Смерть Ахіллеса», «Левіафан». Хоча у пацієнтів і небагато часу для читання: дуже часто навідуються волонтери. Вони спілкуються з українськими героями, розважають їх, допомагають, чим можуть. Один школяр навіть грав для поранених на скрипці.

Щоб поближче познайомитися з українськими бійцями, ми відправилися в Палату №2. На стінах – різноманітні плакати і малюнки. «Наша сила в єдності», «Схід і Захід разом», «Боже, дай нам мир і спокій!»… У палаті чотири ліжка, але зайняті лише два. Один з чоловіків дивиться щось в ноутбуці, а інший їздить по палаті в інвалідному кріслі.

«Як багато гарних дівчат!», – вигукує юнак в колясці, коли ми невеликою групою заходимо до палати.

На ліжку біля вікна – чоловік з синьо-жовтими стрічками на руці. Це Олег Іванович Куцин, командир добровольчого батальйону «Карпатська Січ», голова закарпатської ВО «Свободи». У зоні АТО він знаходився з травня 2014 року.

6 січня 2015 року чоловік отримав численні поранення ноги в Пісках. Одразу після поранення командиру зробили операцію, а потім, 8 січня, чоловіка переправили до обласної лікарні імені Мечникова. Кожен свій день пацієнт проводить однаково: лікується, дивиться фільми на ноутбуці, читає книги (Олег Іванович відзначив книгу «Країна Моксель» В. Білінського), зв’язується з рідними, приділяє увагу волонтерам. Командир батальйону давно має наміри повернутися в зону бойових дій, але цукровий діабет заважає нормальному загоєнню ран.

Олег Іванович – патріот, з інтересом і любов’ю розповідає про Україну. Хоча командир впевнений, що справжньої незалежності у нашої держави ще не було:

– На сьогодні в нас була держава з певними атрибутами: прапором, гербом, гімном. Але в нас ще не було української влади, в якої б інтереси держави були на першому місці, а власні інтереси в шкалі пріоритетів нижчими, ніж нації. Тому можна сказати, що держави повноцінної в нас ще не було. Тільки зараз ми маємо шанс її здобути.

Чоловік задоволений роботою лікарів клініки, а також умовами, в яких лікується. Та й сам Дніпропетровськ став для гостя з Закарпаття приємним відкриттям:

– Раніше Дніпропетровщина була для мене сірою, а не українською. Але зараз бачу потужний український пласт, українське дуже швидко згуртувалося, проявилося.

Там, в далекому закарпатському місті Тячеві залишилася сім’я бійця, яка за нього дуже переймається. Син Олега ще не досяг повноліття, але вже рветься воювати на Схід країни. Сам Куцин впевнений, що захист України – його обов’язок.

– Я розумію, що це є зовнішня агресія. Якщо я не зупиню боротьбу тут, то вона завтра прийде до мене, де проживають мої діти, мої онуки.

Чоловік в колясці біля столу – Олександр Тимошенко, який також брав участь в озброєному протистоянні з травня 2014 року. 32-річний українець був добровольцем в батальйоні «Скіф», з червня минулого року його робота полягала в охороні блокпостів і перевірці тих, хто виїжджає із зони антитерористичної операції.

Тяжкі поранення Олександр отримав, коли здійснив вчинок, гідний героя: кинувся грудьми на гранату, тим самим прикривши трьох своїх товаришів по службі. За три місяці чоловікові уже зробили вісім операцій, але лікування не закінчується.

Той вирішальний день, коли герой, не думаючи про себе, рятував своїх товаришів, він зовсім не пам’ятає. Не пам’ятає, як прийшов на роботу. Не пам’ятає, як працював. Не пам’ятає, як здійснив подвиг… До тями прийшов тільки через три дні, після двох перенесених операцій.

– Кинули гранату. Оскільки там знаходилися мої побратими, я на неї і ліг. Правда, я цього не пам’ятаю. Про це мені розповіли мої побратими. Не пам’ятаю, про що думав у той момент.

Травматологічне відділення – третє в списку тих відділень, де чоловіку довелося лікуватися. Лікарі зробили майже неможливе: герой потихеньку починає ходити, хоча попереду ще довга реабілітація. Запорізький юнак дуже радий, що його направили саме в цей медичний заклад.

– Люди не хочуть в той же Харків, всі сюди рвуться. Тут, звичайно, лікарі… Навіть не знаю, з чим порівняти. Вони просто від Бога. Піднімають на ноги. Скільки у мене поранень було, а збирали по шматочку, нічого не ампутували, нічого не обрізали. Лікарі – просто золоті люди, ставлення у них до кожного не залежить від звання, до всіх однакове. Завідувач відділенням знає всіх поіменно, хто в нього лежить, у кого який діагноз, кому що треба зробити.

Після всього, що трапилося, Олександр не відчуває себе особливим. Образливо лише українському герою, що влада забула про таких, як він. Відкупилася простою медаллю.

– Знаєте, скільки всього говорили про різні соціальні виплати, а немає їх… А медаль – це так, на стіну почепити. А ось головне – що нас не забувають…

Лікар травматолог-ортопед Сергій Якушев, який займається лікуванням Олександра Тимошенка, на питання про те, як доводиться справлятися з таким напливом поранених, відповів так:

– Ми просто виконуємо свою роботу, ось і все.

Наталя Куліді,
Студентка ФСЗМК
ДНУ ім. О. Гончара