Жила тихо й самовіддано «служила» …

14 листопада на 102-му році життя пішла у вічність Олександра Терентіївна Сова, сестра Олеся Гончара, людина щира, добра й мудра.

Осиротіла затишна оселя в портретах і світлинах Олеся Гончара, рушниках, іконах, книгах на вулиці Клубній, 25, господиня якої завжди з ласкавою й ніжною посмішкою, грушами й солодощами, пиріжками, зустрічала гостей, особливо молодь, залюбки відкривала сімейний альбом, запрошуючи в далекий і одночасно близький світ Великого Сина України, рідного «братіка». У «Щоденниках» митець так писав про дорогу йому людину: «Мудра в мене сестра, хоча жодного дня в школі не вчилась, вже дівчиною пішла в лікнеп і тепер усе читає і читає».

Коли Олесь Гончар скінчив свій земний шлях, Олександра Терентіївна начебто взяла на себе обов’язок зберігати й пропагувати творчість майстра українського слова. Вона завжди щиро відгукувалась на всі події, пов’язані з феноменом таланту брата-письменника, адже завдяки подарованій ним Біблії в далекі повоєнні роки та його книгам, навчилась грамоти. Вона була бажаною гостею Всеукраїнських наукових конференцій Дніпропетровського національного університету, який носить ім’я свого славетного випускника і щорічних квітневих Гончарівських читань, які проводяться на факультеті української й іноземної філології та мистецтвознавства кафедрою української літератури, де відкриваються нові грані неповторності творчості митця, оприлюднюються результати наукових пошуків, звучать ліричні роздуми й спогади про життя нашого великого Земляка. На жаль, стан її здоров’я в останні роки не давав можливості бути бажаною гостею в університеті, але студенти, побувавши напередодні в привітній оселі й поспілкувавшись із Олександрою Терентіївною, привозили символічні подарунки, теплі вітання й мудрі буттєві поради.

Свого часу Олександра Терентіївна Сова передала університету матеріали, пов’язані із життям та творчістю письменника: газетні публікації, фотографії, вишитий нею рушник, листи. Коротенькі листи від брата-митця починаються звертанням: «Дорога Шуро», один із останніх (18 червня 1995) «Дорога Сестро! Посилаю дві фотографії: для тебе й для Тані. У нас усе гаразд. Дощі. А як там у Вас? Напиши». У 1992 році будинок, де жив Олесь Гончар з 1945 по 1947 рік, було взято під охорону держави як пам'ятку культури. З невеличкої оселі на околиці м. Дніпропетровська, кожного дня, долаючи більше 10 кілометрів, Олесь Гончар «З Ломівки далекої пішки / Ви йшли крізь снігів каламуть, / Було в тім символіки трішки: / В науку ж не їдуть, а йдуть» (В.Корж), закінчив за півроку 2 курси нашого університету, блискуче захистив дипломну роботу.

Із душевним трепетом та великою повагою зберігала Олександра Терентіївна все, що було пов'язане з особистим життям та творчістю брата: книги, рукописи, світлини, а найголовніше – ту атмосферу, де вирував його творчий геній, де народжувалися перші повоєнні твори письменника, колишнього фронтовика.

Викладачі і студенти Дніпропетровського університету імені Олеся Гончара, факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства співчувають родині, що втратила велику Праведницю, берегиню сімейних реліквій, порадницю жити кожному по-Божому. Світла їй пам'ять і Царство Боже.

Факультет української й іноземної філології
та мистецтвознавства
ДНУ ім. О.Гончара