Конституція України – основний закон держави та суспільства

Поняття та сутність конституції. Неможливо уявити демократичну державу сучасного світу, яка б не мала своєї конституції. Адже саме в конституції закріплюються вихідні положення, на яких ґрунтуються найголовніші форми життя суспільства. Вона закладає підвалини організації та функціонування держави і громадських структур, формулює основи правового статусу особи, є базисом усієї правотворчої діяльності. Сутність конституції – це її внутрішня основа, смисл, найбільш важливі якості і властивості, які визначають всі структурні та функціональні характеристики основного закону суспільства і держави, що знаходять свій предметний вираз у його змісті. Це найбільш узагальнююча категорія, яка уособлює істотні ознаки соціального, політичного призначення та нормативно-правового змісту конституції.

Сутність конституції знаходить своє втілення в найрізноманітніших аспектах. Крім юридичного важливий, перш за все, соціально-політичний аспект конституції. Це своєрідний суспільний договір, який фіксує і узгоджує політичні інтереси різноманітних соціальних груп, прошарків, класів тощо. Більшість із них виникає і реалізується в політичній сфері, яка, як відомо, є об'єктом діяльності політичних партій, громадських рухів та інших соціальних об'єднань. Така діяльність знаходить свій вираз у різноманітних правових, у тому числі й конституційних документах. Тобто конституція не може не враховувати дійсний стан речей, не фіксувати їх у відповідних її положеннях. Без такого узгодження неможливо досягти соціальної злагоди, забезпечити законність і правопорядок.

У сучасному постіндустріальному суспільстві конституція має бути механізмом здійснення консенсусу всіх соціальних груп, суспільним договором, коли різноманітні верстви суспільства немов передають державі свої повноваження із забезпечення соціальної гармонії і злагоди на всіх рівнях. Це, безперечно, не означає, що традиційні соціальні та суспільні суперечності зникають зовсім: вони пом’якшуються, набувають нових рис, відступають на задній план.

Проголошення 24 серпня 1991 року Незалежності України створило умови для радикальних демократичних перетворень у нашому суспільстві та державі. Змінилась організація державної влади – відбувся її поділ на законодавчу, виконавчу, судову. Виникли нові інститути, властиві суверенній демократичній правовій державі, зокрема, інститути президентства, конституційної юрисдикції, Збройні Сили України та ін. Почалося становлення сучасного українського парламентаризму й правосуддя та цілісної системи органів виконавчої влади. Водночас відійшли у небуття колишні загальносоюзні державні органи й організації та численні недемократичні інститути (однопартійність, цензура тощо).

У суспільстві почала складатися реальна багатопартійність, демократична виборча система, місцеве самоврядування тощо. Поряд зі змінами в організації держави й суспільства і завдяки їм, відбуваються зміни у правовій системі в цілому.

Важливим етапом в українському державотворенні, у розвитку українського суспільства і держави стало прийняття 28 червня 1996 року нової Конституції України. Прийняття Основного Закону нашої держави – це визначна подія в її історії, у житті її народу. Прийнята Верховною Радою України Конституція є історичною віхою в утвердженні державної суверенності України. Разом з тим сьогодення вимагає глибокого її осмислення з тим, щоб позитив Основного Закону оптимально використовувався і спрямовувався у прогресивне русло процесів державотворення. Тим більше, що Конституція у деяких її положеннях неоднозначно сприймається різними політичними силами та верствами суспільства. Говорячи про це, ми не можемо забувати, що якою б не була Конституція, вона не може передбачити всіх проблем, які поставить перед нею життя.

Конституція України відображає тенденції і закономірності розвитку світового конституціоналізму. Найважливішими з таких тенденцій є: цілеспрямоване регулювання й перебудова внутрішньодержавних і міжнародних відносин; загальна демократизація конституції, політичних режимів, правового статусу особи виборчого права; закріплення основних рис правової держави; впровадження ідей парламентаризму; орієнтація на людину і загальнолюдські цінності; правове зміцнення основ громадянського суспільства, розвиток механізмів узгодження інтересів різноманітних соціальних, національних, мовних і релігійних груп; посилення виховної, морально-етнічної ролі конституції; розширення масштабів і сфер конституційного регулювання тощо.

Конституція України намагається втілити у життя наступні загальносуспільні цінності: здорове екологічне середовище, соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право на користування надбанням людства в сфері політики, економіки, культури тощо.

Термін «конституція» походить від латинського слова «соnstitutio» і перекладається «устрій, встановлення, утвердження». Конституція є категорією історичною. Окремі її елементи були сформульовані в працях древньогрецьких філософів, зокрема Платона і Аристотеля, указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерела права, в актах конституційного типу – хартіях (Магдебурзьке і Любекське право XVII-XVIII ст.). Сучасне розуміння слова «конституція» – (конституція держави) бере свій початок із періоду зміни в Європі феодального ладу на буржуазний (XVII – XVIII ст.) і кінцево викристалізовується на початок XX ст. уже як сутність основного закону держави. Першими (писаними) конституціями довгий час вважали Конституцію Пилипа Орлика 1710 р., Конституцію США 1787 р., Конституції Франції та Польщі 1791р.

Наука конституційного права знає різні підходи (погляди різних правових шкіл) щодо визначення поняття конституції. Одним із найуніфікованіших вважають визначення, за яким «Конституція – це Основний Закон держави, що об’єднує у собі групу норм із вищою юридичною силою, які закріплюють основи державного ладу, права, свободи та обов'язки особи і громадянина, систему та принципи організації державної влади, територіальної організації держави тощо».

Конституція – це Основний Закон держави, який регулює у відповідності з волею та інтересами пануючого класу (класів, народу) суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення основоположних засад організації суспільства й держави.

Конституція – політико-правовий документ, в якому знаходять свій концентрований, офіційний вираз і закріплення головні, базові устої суспільного і державного устрою: належність державної влади, характер

власності, права і свободи громадян, національне – державний і адміністративне – територіальний устрій, а також система і принципи діяльності механізму здійснення повновладдя народу.

Конституція – це особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а особливий закон країни: закон законів, як називав її Маркс. Вона оформляє національну систему права, стягує воєдино діюче законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні. Конституція країни - це Основний Закон. Закони являють собою систему, а не хаотичний набір різних положень. В основі цієї системи – Конституція, що є не тільки установчим документом держави та її основних інституцій: парламенту, уряду, суду, місцевого самоврядування і те. ін., а й юридичним актом. Як юридичний документ, Конституція має бути викладена в чітких юридичних термінах, її положення не повинні суперечити одне одному, тобто створювати колізії.

Сутність конституції – це її внутрішня основа, сенс, найбільш важливі якості і властивості, які визначають всі структурні та функціональні характеристики основного закону суспільства й держави, що знаходять свій предметний вираз у його змісті. Це найбільш узагальнююча категорія, яка уособлює істотні ознаки соціального, політичного призначення та нормативно-правового змісту конституції.

Доцент кафедри теорії держави і права,
конституційного права та державного управління,
кандидат юридичних наук
Т.М. Заворотченко