До 75-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні

25 серпня 1941 року нацистські загарбники захопили Дніпропетровськ. У нашому рідному місті було встановлено чорну добу «нового порядку», яка тривала до визволення міста Радянською армією 25 жовтня 1943 року. Людиноненависницький окупаційний режим тимчасово унеможливив функціонування Дніпропетровського державного університету. Втім, під окупантами залишилася частина науково-педагогічних кадрів, співробітників та студентів, приміщення, обладнання нашої альма-матер, адже не всі людські та матеріальні ресурси змогли вчасно евакуювати.

Створений восени 1941 року Дніпропетровський український державний університет (ДУДУ) юридично не був правонаступником Дніпропетровського державного університету. Це не підлягає сумніву, адже ДУДУ розпочав і здійснював свою діяльність під повним контролем загарбників.

25 жовтня 1943 року війська Радянської армії під командуванням генерала Р.Я. Малиновського вигнали нацистських окупантів із Дніпропетровська. Розпочалося відродження Дніпропетровського державного університету. Кінець «нового порядку» спричинив завершення існування ДУДУ і сприяв відновленню ДДУ.

Відбудова університету почалася вже у вересні 1943 року, коли до Харкова, де перебував уряд УРСР, викликали і призначили в.о. ректора ДДУ доцента В.М. Полежаєва. Ректорат спочатку разом із іншими радянськими органами Дніпропетровської області розмістився в Павлограді, а пізніше переїхав до Нижньодніпровська. 25 жовтня 1943 року разом із частинами Радянської армії прибув до Дніпропетровська.

Проректорами з навчальної та наукової частин стали С.М. Бровко та Ф.І. Березовська. Серед перших до університету прибули доценти П.Є. Моцний, П.М. Зубенко, В.Л. Масальський, Я.А. Спринчак, О.Г. Топчієв. На навчання поверталися й студенти, зокрема І.О. Артеменко, Н.Ф. Винник, М.Д. Калашников, М.В. Калиниченко, К.А. Охомуш, П.О. Петрова, В.С. Подворчанський, К.І. Позняков.

«Хазяйнування» німецьких загарбників у місті мало тяжкі наслідки для університету. Було спалено два навчальних корпуси (фізико-математичний та хімічний) з цінним обладнанням, будинок наукової бібліотеки із книжковим фондом, лабораторії ботанічного саду, біологічну та водну станції. Відступаючи, нацисти підірвали новий навчальний корпус, призначений факультетам гуманітарних наук. Усього було зруйновано близько 70% усіх приміщень. Частково збереглися лише один навчальний корпус (проспект К. Маркса, 36, нині проспект Д.Яворницького, 36) та два гуртожитки (вулиця Шевченка, 59 та вулиця Університетська, 1), але, напівзруйновані, з розбитими вікнами, без дверей, пошкодженою опалювальною системою. Збитки, завдані університетові, визначалися в 10 млн карбованців.

Основним завданням керівництва ДДУ стало в найкоротші терміни забезпечити функціонування університету як навчального закладу. За рішенням міськради університету передали два будинки: житловий (проспект Д.Яворницького, 34) та навчальний корпус (вулиця Московська, 6). Унаслідок цього ДДУ першим серед університетів України відновив свою діяльність.

Уже 6 листопада 1943 року відбулося перше заняття на геолого-географічному факультеті, а з 20 листопада того самого року навчальні заняття проводилися вже на всіх факультетах університету. Із 1 січня 1944 року вони стали регулярними. На той час вже функціонувало сім факультетів: фізико-математичний, біологічний, хімічний, геолого-географічний, історичний, філологічний і факультет західних мов і літератури, на яких навчалося 540 студентів. На одному з поверхів гуртожитку №1 (вулиця Шевченка, 59) проводилися заняття історичного, філологічного факультетів та факультету західних мов і літератури. У головному корпусі (проспект Д.Яворницького, 18) розмістилися біологічний, хімічний, фізико-математичний та геолого-географічний факультети. Бібліотека і читальня зайняли флігель та чотири кімнати головного корпусу. Науково-дослідні установи ДДУ розмістилися переважно у своїх довоєнних приміщеннях. Гідробіологічний інститут зайняв будинок по вулиці Поля, 15а, лабораторії ботанічного саду – по провулку Урицького, 8. Геологічний інститут, не маючи власного приміщення, працював у будинку Гідробіологічного інституту та в головному корпусі ДДУ.

Умови для проведення занять були незадовільними, адже бракувало найнеобхіднішого. Аудиторії не опалювали, і вони були погано освітлені. Щодня доводилося займатися відновлювальними роботами, заготівлею палива. У покинутих підвалах розшукували вугілля, дрова. До того ж не було столів та стільців. Викладачі та студенти не знімали верхнього одягу, слухали лекції стоячи чи сидячи на підлозі. Підручників також не вистачало, оскільки книжковий фонд бібліотеки ДДУ був втрачений під час окупації. Ситуація дещо поліпшилася з 1 вересня 1944 року, коли з евакуації повернулося деяке майно університету.

Лінія фронту проходила ще неподалік. Німці неодноразово бомбили місто. Для ліквідації наслідків ворожих нальотів доводилося переривати заняття. На оборонні роботи, зокрема на будівництво дерев’яного мосту через Дніпро, університет направляв двічі на тиждень по 100 осіб, які носили колоди, дошки, каміння, землю. Водночас створювали дружини із санітарного обслуговування шпиталів. Багато студентів ставали донорами, віддаючи кров пораненим. Під шпиталі університет тимчасово віддав гуртожиток №2 (вулиця Університетська, 1) і навчальний корпус на вулиці Московській, 6.

Незважаючи на дуже складний час, університетське життя налагоджувалося. Уже в січні 1944 року в університеті був хор, працювали драматичний та балетний гуртки. Учасники художньої самодіяльності організували програми університетських вечорів, виступали у військових частинах, шпиталях міста. Викладачі та студенти були сповнені енергії та рішучості подолати труднощі, відновити університет, розширити його навчальну та наукову діяльність. Уже влітку 1944 року в університеті працювали вісім професорів, серед яких: Г.Б. Мельников, К.П. Бунін, Л.В. Рейнгард, О.В. Рейнгард, М.О. Розенберг, Ф.І. Березовська, І.Ю. Огієвецький, В.Ф. Стефановський та багато кандидатів наук, доцентів.

На новий 1944-1945 навчальний рік, який розпочався своєчасно і у відносно нормальних для того часу умовах, у ДДУ налічувалося 1633 студенти, 150 викладачів (серед яких 52 з науковими ступенями і вченими званнями), 46 кафедр. Університет знову очолив Л.І. Сафронов, який замінив на посаді ректора Н.З. Хмарського. Дніпропетровський університет потроху відроджував діяльність, уже влітку 1944 року випустивши 45 фахівців. У липні 1945 року перший повоєнний випуск склав 199 осіб.

Учасники війни в перших рядах брали активну участь у відбудові зруйнованого університету та в подальшому його розвитку, у вихованні та підготовці молодих спеціалістів. Навесні 1945 року університету був повернутий гуртожиток на вулиці Університетській, 1. Це дало змогу майже повністю звільнити колишній студентський гуртожиток на вулиці Шевченка, 59, у якому розташувалися гуманітарні факультети, а також заочне відділення, адміністративно-управлінський апарат, громадські організації, бібліотека, майстерні та ін. У навчальному корпусі на проспекті проспект Д.Яворницького, 18, окрім фізико-математичного, хімічного, геолого-географічного та біологічного факультетів розмістилися зоологічній та геологічний музеї, гербарій. Активно проводилися відновлювальні роботи. Зокрема, навесні-влітку 1945 року зробили капітальний ремонт навчальних корпусів і гуртожитків. Відремонтували всю опалювальну систему, побілили й пофарбували приміщення, а також відремонтували дахи, підлоги, двері, вікна.

Сергій Світленко, декан історичного
факультету, професор;
Ігор Шахрайчук, доцент кафедри
історії України;
Віталій Яценко, доцент кафедри
загальної історії та етнополітики
(із книги «Ми пам’ятаємо! Університет звитяжний»)