Дніпропетровська область: віхи історичного поступу

27 лютого 2012 р. виповнюється 80 років від дня утворення Дніпропетровської області, яка налічує 5,3 % території (32 тис. кв. км.) та 7,5 % населення нашої держави, і є одним із провідних регіонів України з розвинутим аграрно-промисловим комплексом, сучасною освітою, наукою та культурою.

Наш край – Дніпровське Надпоріжжя, де ми проживаємо, має давню історію. Вже за часів енеоліту – бронзи простежується зародження культурних зв’язків регіону з давньосхідним та європейським світами, обмін продуктивними ідеями в галузі металообробки, колісного транспорту та духовності. У І тисячолітті до н.е. в південних районах області сформувався центр Великої Скіфії. На території області відкриті найбільші в Європі Усть-Кам’янській та Підгороднянській сарматські могильники ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. В епоху «великого переселення народів» І тисячоліття н.е. теренами Придніпров’я пройшли кочові племена гунів, аварів, болгар, мадяр, які стикалися з місцевими землеробськими слов’янськими культурами.

За часів Київської Русі наш край став ареною протистояння давньоруських дружин і нових кочовиків зі сходу: хозарів, печенігів, торків та половців. У ХІІІ ст. придніпровські землі зазнали спустошення через татаро-монгольську навалу. З часом тут утворилася своєрідна територія відчуження, що у ХV ст. дістала назву «Дикого поля», а в сучасній науковій літературі – «Великого степового кордону Україн».

Придніпровський край відіграв особливу роль у творенні історії України козацької доби, коли українські землі були об’єктом геополітичних устремлінь Речі Посполитої, Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства. Наприкінці ХV – у ХVІІІ ст. цей край став місцем зародження і становлення українського козацтва, Запорозької Січі, які на віки стали символами боротьби українців за свободу.

З середини ХVІ ст. Запорозька Січ поступово перетворилась на потужну воєнну силу, що набрала ранньонаціональних (українських) і православних рис, стала зародком демократичних і республіканських традицій українського народу. Територія сучасної Дніпропетровщини була центром земель «Війська Запорозького». У нашому краї, на території нинішнього Нікопольського району, з восьми Запорозьких Січей періоду ХVІ – ХVІІІ ст. розташовувалося п’ять: Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька та Підпільненська.

Вже у середині ХVІІ ст. Запорозька Січ стала тим центром, звідки розпочалася Національно-визвольна війна українського народу. Після ба-гатьох невдач і поразок козацько-селянських повстань попередньої доби перша значна перемога національно-визвольної армії гетьман Б. Хмельницького була здобута у травні 1648 р. в битві під Жовтими Водами, на території сучасної Дніпропетровщини. Саме ця козацька «вікторія» надала багатьом тодішнім українцям животворну внутрішню силу та історичну впевненість у власних можливостях.

Відтоді «Військо Запорозьке» перетворюється на своєрідне козацьке утворення державного типу, яке реально мало політичну владу на цілком певній території з населенням, політико-адміністративний устрій, суд і судочинство, правову, фінансову й податкову системи, військо, проводило активну міжнародну політику. Молода козацька держава ранньомодерного типу, що сформувалася як демократична християнська республіка, повела боротьбу за соціальне і національно-релігійне визволення українського народу, за юридичне міжнародне визнання. За часів гетьмана Б. Хмельницького була проведена реформа Запорозької Січі, всі земельні володіння якої розподілилися на п’ять районів – паланок: Кодацьку, Самарську, Інгульську, Кальміуську та Бугогардівську. В межах паланок об’єднувалися містечка, слободи, села та хутори.

Поширеною і прогресивною формою господарського життя на Запо-розьких Вольностях був зимівник – багатогалузеве хутірське господарство, де застосовувалася вільнонаймана праця, зароджувалися ринкові відносини. Господарський і суспільно-політичний лад Запорозької Січі був несумісний з самодержавною і феодально-кріпосницькою системою Російської імперії. Це і стало основними причинами ліквідації Запорозької Січі за наказом цариці Катерини ІІ у 1775 р.

Відкрилася нова – імперська епоха в історії нашого міста та всього Придніпровського регіону. На землях запорожців розташувалися гарнізони царських військ. Величезні земельні площі отримали російські урядовці, офіцери, поміщики та іноземні колоністи – німці, меноніти та ін., які ставали підданими Російської імперії. Територія сучасної Дніпропетровщини була поділена по Дніпру: лівобережна її частина увійшла до складу Азовської, а правобережна – до Новоросійської губернії. В цей період на лівому березі Дніпра, там, де р. Кільчень впадає до р. Самари, було засновано Катеринослав, який став губернським центром Азовської губернії.

У 1783 р. з Азовської й Новоросійської губерній утворилось Катеринославське намісництво, а в наступному році губернське місто Катеринослав було перенесено на правий берег Дніпра, на місце сучасної адміністративної частини Дніпропетровська. У 1796 р. цар Павло І створив Новоросійську губернію з центром у Катеринославі, перейменованим на Новоросійськ.

Наступна адміністративно-територіальна реформа була проведена царем Олександром І у 1802 р., коли знов відновлювалася Катеринославська губернія з центром у Катеринославі. До складу губернії входило вісім повітів: Катеринославський, Новомосковський, Павлоградський, Верхньодніпровський, Олександрівський, Слов’яносербський, Бахмутський і Таганрозький (Ростовський). З незначними змінами (поділ Олександрів-ського повіту в 1874 р. та відокремлення Ростовського повіту і Таганрозького градоначальства у 1887 р.) Катеринославська губернія існувала в такому складі до 1919 р.

Скасування кріпосництва та царські реформи Олександра ІІ 60 – 70-х рр. ХІХ ст. відкрили нову епоху в історії краю, характерними прикметами якої стали: зародження нових демократичних традицій, бурхливі процеси розвитку промисловості, ринкових відносин, містобудування. У перші пореформені десятиліття в губернії активізувалося суспільне життя, що знайшло вияв у розвитку установ земського і міського самоврядування, діяльності прихильників земського руху, українського народолюбства, російського народництва та народовольства. Знаковими постатями в суспільному русі Придніпров’я пореформеної епохи стали земець О. Поль, народолюбець І. Манжура, народник К. Котов та народоволець-робітник А. Карпенко.

З 80-х рр. ХІХ ст. Катеринославщина активно втягується у промисловий «бум», чому сприяло, насамперед, відкриття на Криворіжжі високоякісних залізних руд, у Донбасі – величезних родовищ вугілля, а також введення в експлуатацію Катерининської залізниці. За декілька років Придніпров’я перетворилося на основний вугільно-металургійний регіон Російської імперії, провідний центр базових галузей важкої промисловості: гірничої, металургійної, машинобудівної, паливної та хімічної. Це супроводжувалося стрімкими урбаністичними процесами, формуванням таких індустріальних міст, як Катеринослав, Кривий Ріг, Кам’янське.

Швидка індустріалізація, розвиток ринкових відносин, нагромадження капіталів супроводжувались ускладненням і загостренням соціальних відносин. В останні десятиліття ХІХ – на початку ХХ ст. Придніпров’я стало ареною активного страйкового руху робітників, соціального протесту селян, полем діяльності різноманітних політичних партій загальноросійського, українського та єврейського спрямування. У 1903 р. в Катеринославі було створено вчену архівну комісію, де працювали відомі науковці, українські патріоти: Д. Яворницький, В. Біднов, Д. Дорошенко, Я. Новицький, А. Синявський. В часи соціальних потрясінь і революцій у регіоні розвивалося українське культурництво, яскраво представлене діяльністю катеринославської «Просвіти» – першої в Наддніпрянщині.

Історична доба революції та громадянської війни 1917 – 1921 рр. була часом суворих випробувань для Придніпров’я, яке стало одним з епіцентрів боротьби між військовими частинами Української Центральної Ради, більшовиками, денікінціми, махновцями та ін. У ході цього протистояння влада в Катеринославі змінювалася до двох десятків разів. Унаслідок цієї боротьби в 1920 р. в регіоні встановилась Радянська влада, а фактично – більшовицької партії. Розпочався новий – радянський період в історії нашого міста та ріднокраю. Цей період надзвичайно багатий на трудові, інтелектуальні, бойові традиції.

На початку 1920-х рр. наш край входив до складу Катеринославської губернії. У першій половині того ж десятиліття радянська влада здійснила адміністративно-територіальну реформу. У 1923 р. на території колишньої губернії було ліквідовано повіти і створено 7 округів та 87 районів. Після ліквідації старої губернської системи і заміни її окружною 3 червня 1925 р. утворився Катеринославський округ з 14, а згодом з 19 районами. 20 липня 1926 р. за постановою Президії ЦВК СРСР була затверджена резолюція ІІІ Катеринославського окружного з’їзду робітничих, селянських та солдатських депутатів про перейменування міста Катеринослав на Дніпропетровськ, а Катеринославського округу – у Дніпропетровський.

У лютому 1932 р. позачергова сесія Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету ухвалила постанову «Про утворення обласних виконавчих комітетів на території УСРР» від 9 лютого 1932 р. про новий адміністративно-територіальний поділ УРСР, який передбачав скасування округів і заснування п’яти областей – Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Одеської, Харківської. Внаслідок цього 27 лютого того ж року була утворена Дніпропетровська область з обласним центром у Дніпропетровську у складі 60 районів.

До 1939 р. до складу Дніпропетровської області входила також територія сучасної Запорізької, частини Кіровоградської та Миколаївської областей. Згодом кількість районів області неодноразово змінювалася. Органом державної влади в області вважалася обласна рада депутатів трудящих, яка обиралася на 2 роки, а її розпорядчим органом був виконавчий комітет. Разом з тим реальна влада на місцях належала в той період обласним комітетам комуністичної партії. Діяльність державно-партійних органів області вирізнялася чіткою підпорядкованістю центральній владі, яка тоді знаходилася в Москві.

Розвиток області в довоєнний період, звичайно, визначався загальними тенденціями в суспільно-політичному та соціально-економічному поступі країни. На початку 1930-х рр. керівництво СРСР, відмовившись від непу, остаточно перейшло до політики комуністичного штурму, який проводився під гаслом «наступу соціалізму по всьому фронту». Важливими складовими цього курсу стали форсована індустріалізація та колективізація сільського господарства. За результатами виконання планів першої п’ятирічки область значно наростила свої індустріальні потужності. Зокрема, підприємствами області в цей час було вироблено близько 5 млн. тонн чавуну, 4,5 млн. тонн сталі, близько 4 млн. тонн прокату, видобуто 33 млн. тонн марганцевої руди тощо.

Не знижувалися темпи промислового розвитку Дніпропетровщини і в роки другої п’ятирічки (1933-1937 рр.). Сприяв цьому і стахановський рух, яким уже в 1935 р. були охоплені десятки тисяч трудящих області. За другу п’ятирічку обсяг валової продукції промисловості порівняно з 1933 р. подвоївся. Один тільки Південнотрубний завод у Нікополі виготовляв труб більше, ніж у 1913 р. давала промисловість усієї Російської імперії. Значні перетворення відбувалися і в сільському господарстві, де активно створювалися колективні господарства. На кінець 1932 р. в області вже налічувалось 3399 колгоспів, які об’єднували 85,7 % селянських дворів. Але 1930-ті рр. для селян Дніпропетровщини стали часом тяжких випробувань, обумовлених проведенням суцільної колективізації, до здійс-нення якої селянство у своїй масі було не готове. Одним із наслідків цієї політики став голодомор 1932-1933 рр. Його жертвами на Дніпропетровщині, за приблизними підрахунками, стали 144 тис. осіб.

Радикальні зміни в суспільно-економічній сфері 1930-х рр. перетворили область на індустріально розвинутий, урбанізований регіон. У 1939 р. населення Дніпропетровщини складало 2273 тис. осіб, з яких 53 % мешкало в містах, а 47 % – у селах. В області в цей час було 16 міст і селищ міського типу. У 1937 р. в області в основному була ліквідована неписьменність. Збільшилася кількість середніх шкіл. Якщо в 1932/33 навчальному році в області їх було 31, то в 1940/41 н. р. – 300. Всього ж напередодні війни в регіоні функціонувало 1660 шкіл, в яких навчалося 395 900 учнів і працювало 15 300 вчителів. У передвоєнний час на Дніпропетровщині працював держаний університет і 16 інститутів, у яких навчалося 17 495 студентів.

Усе це свідчило про реальні досягнення та здобутки Дніпропетровщи-ни, її населення в той період. Разом з тим на тогочасному житті регіону болюче позначалися дії сталінського тоталітарного режиму, масові репресії, які торкнулися всіх без винятку соціальних прошарків. Загалом пік репресій на Дніпропетровщині припав на друге півріччя 1937 р. – першу половину 1938 р., коли за так звані контрреволюційні злочини було заарештовано 29521 особу. Репресії надзвичайно тяжко позначилися на морально-психологічному кліматі в суспільстві. Виникла атмосфера підозрілості, недовіри до всіх і кожного.

Отже, розвиток Дніпропетровщини в 1930-ті рр. відзначався суперечливими процесами в суспільно-політичному та соціально-економічному житті регіону, коли значні перемоги та досягнення у промисловості та соціальній сфері поєднувалися із драматичними подіями, що були властиві добі сталінізму.

Важким випробуванням для мешканців Дніпропетровщини стали події періоду Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. У перший же день початку війни партійне і радянське керівництво області приступило до організації перебудови життя населення на воєнний лад. У містах і селах відбувалася масова мобілізація до лав Червоної армії. На Дніпропетровщині було організовано 40 винищувальних батальйонів і корпус народного ополчення загальною кількістю у 100 тис. бійців.

Заводи та фабрики регіону відразу почали випускати продукцію для потреб оборони. Населення Дніпропетровської області в масовому порядку залучалося до будівництва оборонних ліній (всього тут працювало понад 40 тис. осіб). Розпочалася організована евакуація промислових об’єктів і устаткування, сировини, культурних цінностей на схід країни.

У цей же час сили агресора наближалися до Дніпропетровщини. Бої на підступах до Дніпропетровська і Дніпродзержинська вирізнялися запеклістю і кровопролиттям. Утім, після запеклих боїв 13 серпня німецькі війська захопили П’ятихатки, 14 серпня – Кривий Ріг, а 25 серпня – Дніпропетровськ. Хоча на Лівобережжі бої точилися аж до кінця вересня 1941 р.

Гітлерівці встановили жахливий порядок управління в містах і селах: відбувалися масові розстріли військовополонених, мирного населення, терор голодом, арешти і катування. На території області окупанти влаштували 10 концтаборів, два з них діяли власне у Дніпропетровську. Зрештою під час окупації, яка тривала 2 роки і 6 місяців, німецько-фашистські загарбники знищили понад 78 тис. цивільного населення області та 37 тис. військовополонених, примусово вивезли до Німеччини більше 176 тис. осіб.

На території Дніпропетровської області гітлерівці зустріли масовий спротив населення. За рішенням обкому КП(б)У для боротьби з ворогом були створені підпільні партійні комітети – 7 підпільних міськкомів, 29 підпільних райкомів і підпільних груп. Керівництво їхньою діяльністю здійснював підпільний обком партії на чолі зі М. І. Сташковим. У лютому 1943 р. підпільники підготували та здійснили збройне повстання проти фашистів у Павлограді. Згадаємо також, що на території області діяли 32 партизанські загони.

Визволення Дніпропетровщини Радянською армією тривало з початку вересня 1943 р. до початку березня 1944 р. Так, 24 вересня 1943 р. була визволена вся лівобережна частина області, а 25 жовтня 1943 р. радянські війська оволоділи містами Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ. 8 лютого 1944 р. було визволено Нікополь, 23 лютого 1944 р. – Кривий Ріг. У боях за Дніпропетровську область відзначилися війська 3-го Українського фронту, яким командував генерал армії Р. Я. Малиновський, та 2-го Українського фронту генерала армії І. С. Конєва. За мужність і героїзм 59 військовим частинам Червоної армії були присвоєні імена населених пунктів області. Зрештою уславили рідну землю подвигами 33 воїни, які удостоєні звання Героїв Радянського Союзу.

Найжахливіша в історії людства війна залишила на теренах Дніпропетровщини зруйновані міста і села, виведені з ладу заводи і фабрики, мости, затоплені шахти, знищені будівлі лікарень, шкіл, вищих навчальних закладів. Загалом на території нашої області було зруйновано 10300 будівель державних та громадських закладів, 453 лікарні, 1390 шкіл, 57102 житлові будинки.

Повоєнний період вимагав від жителів області і, насамперед, від її керівництва концентрації величезних зусиль для відбудови зруйнованого війною народного господарства та налагодження мирного життя. За повоєнне десятиліття було повністю відновлено і значно перевищено рівень довоєнного розвитку області. Особливу увагу при цьому приділялося важкій промисловості. До 1950 р. були підняті з руїн і почали давати продукцію завод металоконструкцій ім. Бабушкіна, металургійні заводи ім. Петровського, ім. Дзержинського, ім. Леніна, ім. К. Лібкнехта, Нікопольський південнотрубний та ін. Це сталося далеко не в останню чергу завдяки суворому і вмілому керівництву діячів партійно-державної влади Дніпропетровщини. Вагомою була діяльність обласного партійного керівництва – перших секретарів обкому КП(б)У (КПУ) П. А. Найдьонова (1944–1947 рр.), Л. І. Брежнєва (1947– 1950 рр.), А. П. Кириленка (1950–1955 рр.) та ін.

Після смерті Й. В. Сталіна в 1953 р. у країні почалася лібералізація суспільного життя, процес реабілітації безвинних жертв сталінізму. В умовах «відлиги» з’явився цілий шар небайдужих людей, які бачили й не бажали миритися з недоліками системи, намагаючись (без радикальної зміни її підвалин) добитися впровадження в життя загальнодемократичних засад. Саме в такому оновленому морально-психологічному й духовному середовищі виник дисидентський рух, який став помітним чинником суспільно-політичного життя країни в 1960-1980-х рр.

Поряд із тим керівництво країни та регіону, як і раніше, підвищену увагу приділяло індустріальному розвитку, зокрема Криворізькому залізорудному басейну. Успішно розвивалася машинобудівна і металообробна промисловість області. У свою чергу валова продукція легкої промисловості регіону в 1955 р. зросла в 1,3 рази порівняно з 1940 р. Обсяг же валової продукції всієї промисловості збільшився на Дніпропетровщині порівняно з 1950 р. на 98 %.

Успішним був промисловий розвиток області і в наступне десятиліття (шоста п’ятирічка та семирічка). Так, за результатами виконання семирічного плану обсяг промислової продукції області зріс на 88 % замість 80 % за планом. Усього за роки семирічки були побудовані і стали до ладу діючих 270 промислових підприємств і цехів. За два повоєнні десятиліття помітно відчутно зросла й соціально-культурна сфера області.

Врешті-решт, у повоєнний період Дніпропетровщина перетворилася в один із найпотужніших регіонів Радянського Союзу, стала найбільшим в Україні і одним з найважливіших районів залізорудної і марганцевої промисловості та чорної металургії СРСР з розвинутим машинобудуванням, хімічною, харчовою промисловістю і виробництвом будівельних матеріалів. Індустріальний комплекс області базувався на великих місцевих покладах залізної та марганцевої руди, донецькому та місцевому вугіллі, електроенергії системи «Дніпроенерго» тощо. Область була і однією з найбільш урбанізованих територій України.

Значних успіхів у цей період досягли і науковці регіону. Гордістю України і всього СРСР був Південмаш – центр космічної техніки світового рівня. Саме тут вперше у світовій практиці було налагоджено серійне виробництво супутників. Велика роль у цих досягненнях належала таким яскравим особистостям, як О. М. Макаров та М. К. Янгель.

Отже, за роки повоєнної відбудови й модернізації в області відбулося чимало позитивних змін, було створено потужну індустрію, накопичено значний культурний та інтелектуальний потенціал. При цьому вагому роль у розвитку Дніпропетровщини відіграли такі керівники обласної партійної організації 1950-1980-х рр., як В.В. Щербицький, О. Ф. Ватченко, Є. В. Качаловський, В. Г. Бойко, М. К. Задоя. Згадаємо також, що область у цей час стала кузнею кадрів і для всієї держави. Так, генеральний секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв був уродженцем Дніпродзержинська і свою кар’єру розпочинав саме на Дніпропетровщині. Заслуги трудящих області в розвитку економіки, соціокультурної сфери в цей період були високо оцінені керівництвом республіки, країни в цілому. В 1958 та у 1970 р. область отримала дві нагороди – ордени Леніна.

Проте період із середини 1960-х до середини 1980-х рр. в історії нашого краю, як і всієї країни, були досить суперечливими. Темпи промислового й аграрного зростання з часом уповільнилися. Причини цього слід шукати у вадах командно-адміністративної системи, за якої планова економіка розвивалася головним чином екстенсивним шляхом. Модернізація виробництва відбувалася формально й низькими темпами. Продукція чималої кількості заводів та фабрик, особливо тих, що виробляли товари широко народного вжитку, вирізнялася досить низькою якістю. Тож чимало підприємств ставали нерентабельними, фактично працювали на склади.

Гальмом для суспільно-політичного розвитку Дніпропетровщини в той час була вся суспільно-політична система країни – однопартійна, надцентралізована, бюрократична, вкрай неефективна, відірвана від інтересів населення. Відсутність економічної й політичної конкуренції призводила до занепаду суспільства. Тогочасна модель соціалізму все більше виявляла свою неконкурентноспроможність, спричиняючи застійні явища у всіх сферах життя суспільства. Потрібні були нові шляхи суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку з урахуванням усього позитивного світового досвіду.

На середину 1980-х рр., коли керівництвом СРСР було взято курс на перебудову економічного і суспільно-політичного життя в державі, Дніпропетровська область залишалася однією з найбільш розвинутих областей як Української РСР, так і всього Союзу. За часів перебудови область включилася в процеси пошуку нових форм організації та управління виробництвом. Так, у 1986 р. в регіоні створено обласний агропромисловий комплекс – ОАПК, який повинен був замінити існуючу до цього часу систему управління сільським господарством та отримання аграрної продукції. Нові форми започатковувалися й в інших секторах народного господарства. Зокрема, у будівництві, на основі приватного капіталу, було організоване найбільше в Україні будівельне підприємство «Созидатель». А у трубному виробництві створили міжнародну науково-виробничу інвестиційну групу – «Інтерпайп». У цей же час в області розгортається достатньо потужний кооперативний рух, який лише у 1988 р. і тільки у Дніпропетровську об’єднав 7,7 тис. осіб, що працювали у 314 виробничих установах нового типу і які спеціалізувалися на наданні населенню різного виду послуг. У свою чергу на промислових підприємствах, у сільському господарстві започатковуються нові форми господарювання – орендний підряд та фермерство.

Помітні зрушення відбувалися і в свідомості населення регіону. Під впливом перебудовчих процесів, що проходили під гаслом «гласності», «ліквідації білих плям в історичній пам’яті народу», змінювалося і ставлення багатьох людей до заборонених за радянських часів тем, подій, явищ, які у свій час однозначно трактувалися радянською ідеологією як суто ворожі. В результаті, паралельно з існуючими офіційними, з’являються нові громадські об’єднання (зокрема «Меморіал», який ставив за мету ліквідувати «білі» плями в українській історії), а також обласне відділення всеукраїнського «Народного руху України за перебудову», що прагнув допомогти владній політичній силі демократизувати суспільство. Як наслідок цих процесів, у жовтні 1989 р. у Дніпропетровську, на одному з мітингів, уперше на території області було піднято синьо-жовті прапори.

Якісно новий етап у житті Дніпропетровщини розпочався із проголо-шенням незалежності України у 1991 р. Зазначимо, що на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. 90,36 % громадян – мешканців регіону висловилися на підтримку створення суверенної Української держави.

З проголошенням незалежності в області, як і в усій державі, відбува-лися ґрунтовні перетворення. Фактично була побудована нова владна вертикаль на місцях. Згідно з Конституцією 1996 р. державні структури в регіонах тепер були представлені обласними та районними державними адміністраціями. Було схвалено нову символіку регіону – прапор та герб. На початку ХХІ ст. Дніпропетровщина поділяється на 22 адміністративні райони. Область включає 20 міст, з яких 13 обласного підпорядкування, 46 селищ міського типу та 1438 сіл. Для регіону характерний високий рівень урбанізації, частка міського населення складає 83,4 %. Причому його значна частина (76 %) проживає в найбільших містах з кількістю населення понад 100 тис. жителів: Дніпропетровську, Кривому Розі, Дніпродзержинську, Нікополі та Павлограді. На 1 вересня 2009 р. населення регіону нараховувало 3358870 жителів.

Проголошення незалежності України відкрило можливості для розгортання процесів демократизації, створення дійових механізмів громадянського суспільства. На порядок денний також стали народногосподарські проблеми – демонополізація і приватизація державної власності, розгортання підприємництва, створення цілісної інфраструктури для вільного обігу товарів, капіталів і праці, переведення економіки на ринкові рейки. Разом з тим на розвитку молодої держави суттєво позначалися певні негативні тенденції, запозичені з минулого – сильні впливи традиціоналізму, авторитаризму та чиновницької бюрок-ратії.

З припиненням існування Радянського Союзу ситуація в області і, перш за все, в царині економіки відчутно змінилася. Адже була порушена звична система економічних зв’язків, коли підприємства певної галузі були розкидані по всій території Радянського Союзу, а їх керівний орган – міністерство – знаходився у Москві. Тож українським підприємствам потрібен був час на створення власних керівних та координуючих структур, відновлення порушених зв’язків та самостійний пошук нових економічних партнерів, споживачів своєї продукції. Таку ситуацію витримували не всі. Не дивно, що галузі промисловості області в 1990-х рр. опинилась у складній ситуації системної кризи. Відповідно в області, як і в усій країні, з’явилися такі невідомі з 1920-х рр. явища, як затримки у виплаті зарплат, безробіття. Хоча на початку ХХІ ст. спостерігається тенденція до його скорочення. Якщо рівень безробіття по області у 2000 р. становив 11,8 %, то у 2009 р. – лише біля 2 %. Зараз в області формується система соціального захисту, яка повинна забезпечити людині гідний рівень життя, надійно захистити її в умовах функціонування ринкової економіки.

Все більшої ваги в економіці Дніпропетровщини набував приватний сектор. Зокрема, досить високими темпами розвивалося мале підприємництво. В 2003 р. чисельність малих підприємств у регіоні дорівнювала вже приблизно 18,5 тис. У тісному контакті з вищим державним керівництвом вдалося задіяти потужний потенціал ракетно-космічного комплексу області. Високе технічне оснащення та кваліфікація інженерного і робітничого персоналу ВО «Південмаш» та КБ «Південне» дозволили розробляти й виготовляти сучасні ракетоносії та інші космічні апарати, які не мають аналогів у світовій практиці. Отже, Дніпропетровщина і зараз залишилася одним із центрів ракетно-космічного будування. В результаті у 1995 р. було виведено на космічну орбіту перший український супутник землі. З 1999 р. аерокосмічні підприємства області залучаються до діяльності міжнародного консорціуму «Морський старт», де беруть участь лише вузьке коло країн і компаній, що володіють найновітнішими технологіями.

У результаті тривалої й системної роботи керівників міст області разом із обласним керівництвом вдалося добитися виділення коштів і збудувати міст у Дніпродзержинську, який з’єднав дві частини міста, розташовані по обидва боки Дніпра. У свою чергу в Дніпропетровську відкрили Південний міст, який значно полегшив сполучення між правим та лівим берегами. У 1995 р. вдалось ввести в експлуатацію першу чергу Дніпропетровського метро (довжина 7,1 км), реконструювати і ввести у дію аеропорт міжнародного класу, пустити в експлуатацію об’їзну дорогу державного значення Дніпропетровськ – Київ – Луганськ – Ізваріне. Врешті-решт понад 700 промислових підприємств забезпечують зараз друге місце Дніпропетровщини за обсягами промислового виробництва (17 % усієї промислової продукції України). Крім того, у 2006 р. Кабінет Міністрів України визначив, що за 32 показниками соціального розвитку Дніпропетровщина серед інших областей країни посіла перше місце.

Серйозні зміни відбулися і в аграрному господарстві області. Ліквідація колгоспів і радгоспів та розпаювання землі не завжди проходило гладко, породжувала певні соціальні проблеми на селі. Разом з тим на базі колективних сільськогосподарських підприємств на початку ХХІ ст. було створено близько 2 тис. нових агроформувань, виникло (станом на 2004 р.) 3546 фермерських господарств. Формування відносин на селі, що ґрунтуються на приватній власності, сприяло оновленню виробництва, підвищенню результативності діяльності аграрного сектора регіону.

Дніпропетровщина перетворилася на одного з провідних експортерів України. У зовнішньоторговельних операціях нашої держави область посідає друге місце, її частка тут становить 15-16 %. У 2010 р. участь в експорті товарів за кордон брали 1066 підприємств Дніпропетровської області. Постійно зростає і міжнародне співробітництво нашого регіону. Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. областю було укладено понад 50 міжнародних міжрегіональних угод про співробітництво в економіці і торгівлі, науці і техніці, у сфері культури. Успішно реалізуються проекти за участю інвесторів з Німеччини, Бельгії, США, Австрії, Туреччини, Греції, Кіпру тощо.

Вагомі здобутки початку ХХІ ст. Дніпропетровщина має і в освітній галузі. До системи середньої освіти в сучасній Дніпропетровщині входить 1086 загальноосвітніх навчальних закладів, у тому числі 22 приватних. На початку ХХІ ст. система вищої освіти області репрезентована 57 вищими навчальними закладами І-ІV рівнів акредитації. Все це переконує, що Дніпропетровщина і зараз є могутнім освітнім та науковим центром, регіоном широких можливостей для інтелектуального розвитку як молоді, так і всього населення.

У роки незалежності Дніпропетровщина залишилася вагомим центром політичного впливу, належачи до групи найбільш динамічних та впливових українських регіонів. У 1994-2005 рр. Президентом України був Л. Д. Кучма. Вихідці з Дніпропетровщини неодноразово очолювали уряд нашої держави.

Сучасне керівництво Дніпропетровської області на чолі з О. Ю. Вілкулом та Є. Г. Удодом здійснює рішучі кроки у справі реформування економіки, підвищення соціальних стандартів життя населення, що передбачено програмою Президента України В. Ф. Януковича. Свідченням цього є впровадження в регіоні нових стандартів освіти, втілення в життя пілотного проекту з реформування галузі охорони здоров’я, поліпшення соціальної інфраструктури регіону, що, зокрема, знайшло вияв у будівництві об’їзної дороги навколо обласного центру тощо. Разом з усією країною область наполегливо долає наслідки світової економічної кризи останніх років і поступово виходить на шлях інноваційного розвитку.

Значний науково-технічний та освітній потенціал, багатогалузева про-мисловість, аграрно-промисловий та будівельний комплекси, розвинутий транспорт і зв’язок, а головне наш «золотий фонд» – працьовиті й патріотичні мешканці рідної Дніпропетровщини – надійна запорука того, що наша область завжди буде вагомим чинником подальшої демократиза- ції, соціально-економічного та культурно-освітнього піднесення незалежної України.

Використана література:
1. Діячі державної влади та самоврядування Дніпропетровської області: історичні нариси: у 2 т. – Д., 2009-2010.
2. Дніпропетровщина: хто ми є, звідки й куди йдемо / редкол.: М. В. Поля-ков (кер.). – Д., 2003.
3. Історія міста Дніпропетровська / за наук. ред. проф. А. Г. Болебруха. – Д., 2006.
4. Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. Дніпропетровська область. – К., 1969.
5. Неповторна Дніпропетровщина. До 15-ї річниці незалежності України: Нариси. – Д., 2006.
6. Свідчення минувшини: Мовою документів. – Д., 2001.
7. Статистичний щорічник Дніпропетровської області за 2009 рік. – Д., 2010.
8. Украинская Советская Социалистическая Республика: энцикл. справоч-ник / гл. ред. А. Кудрицкий. – К., 1987.

Світленко С. І. – д-р іст. наук, проф., декан історичного факультету, проф. кафедри історії України Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара;
Шляхов О. Б. – д-р іст. наук, проф., завідувач кафедри української історії та етнополітики Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара.