Підписана двостороння угода про співробітництво між Дніпропетровським національним університетом імені О.Гончара та Карагандинським державним технічним університетом.
19 – 21 листопада 2012 р. на запрошення Посольства України в Республіці Казахстан я перебував у складі нашої делегації в цій країні, де взяв участь в кількох офіційних заходах, що проводилися з ініціативи й під патронатом українського дипломатичного представництва.
Центральний з них – церемонія урочистого відкриття Почесного консульства України в м. Караганді, яка відбувалася за участю Надзвичайного та Повноважного Посла України О.О.Дьоміна, Міністра оборони України Д.А.Саламатіна, Посла Республіки Польща, акіма (губернатора) Карагандинської області, представників МЗС Казахстану, наукової та бізнесової громадськості з обох сторін.
Ця подія широко висвітлювалася в регіональних і центральних ЗМІ, а основним лейтмотивом інформаційних матеріалів була впевненість у тому, що відкриття консульства сприятиме подальшому розширенню та зміцненню українсько-казахських зв’язків, динамізації нашої співпраці у різних сферах економіки, науки і культури. Тим паче історично склалося так, що саме в цьому регіоні знаходиться один з найбільших центрів української діаспори в Казахстані, де мешкає близько 50 тисяч українців, в т.ч. кожен третій – в Караганді.
Характерно, що під час презентації консульства відбулася ще одна зворушлива акція – підписання низки двохсторонніх угод про співробітництво, зокрема, між Дніпропетровським національним університетом ім. Олеся Гончара і Карагандинським державним технічним університетом. Цей договір я мав честь підписати від імені нашого ВНЗ. Як показало знайомство з університетом, вихованцем якого, до речі, є президент Казахстану Н.А.Назарбаєв, «точок дотику» у нас для налагодження плідної співпраці достатньо, є воля і бажання, що ми й зафіксували своїми підписами разом з ректором КарДТУ академіком НАН РК А.М.Газалієвим.
На базі цього університету за модераторства Посла України О.О. Дьоміна пройшло засідання міжнародного «круглого столу», присвяченого трагічній даті нашої історії – 65-річчю початку масової депортації західних українців до Казахстану. Промовистий факт: всього тільки у 1947 – 1953 рр. було виселено в цей край понад півмільйона наших співвітчизників, які опинилися переважно в глухих, неосвоєних районах Карагандинської та інших областей, в місцях з надзвичайно суворим кліматом, що спричинило велику смертність, особливо серед дітей і людей похилого віку. Саме зусиллями в’язнів та спецпоселенців біли збудовані Карагандинський кам’яновугільний комбінат, центри видобутку поліметалевих і мідних руд, підприємства кольорової і чорної металургії, багато протяжних залізниць та шосейних доріг, розгалужена інфраструктурна мережа, Семипалатинський полігон з випробування ядерної зброї, Байконурський космодром та багато інших об’єктів. Як свідчать історики, більшість української в’язничої діаспори так і не повернулася в Україну: частина загинула, інші залишилися там на постійне помешкання, назавжди зв’язавши свою долю з казахським народом. Досить сказати, що сьогодні в Казахстані за статистикою проживають понад 330 тис. українців.
Про все це докладно йшлося на «круглому столі», учасниками якого стали науковці, дипломати, політики, громадські діячі, священнослужителі з України, Росії, Казахстану і Польщі, викладачі та студенти. Автор цих рядків теж мав змогу виступити в дискусії й поділитися своїм досвідом в організації досліджень «репресивної» тематики на Дніпропетровщині у рамках реалізації загальнодержавної програми «Реабілітовані історією».
В резолюції форуму, який пройшов ніби на одному подиху (хоч і тривав 5 годин), в атмосфері зацікавленої, конструктивної розмови у руслі морально й психологічно щемких тем, підкреслена нагальна потреба продовження системної роботи щодо подальшого поглибленого вивчення тих трагічних сторінок історії, повернення із небуття для сучасних поколінь тисяч і тисяч доль українців на казахській землі, для чого визнано за доцільне створити спільну робочу групу українських і казахських фахівців. А в перспективі, напевно, ця домовленість могла б бути матеріалізована у спільному проекті під егідою академічних інститутів історії двох держав.
Вказані заходи зайвий раз довели, що в історичних долях наших народів багато спільного, що вони у повному обсязі пізнали на собі і реальні звершення, і не менш відчутні втрати радянських часів. Тому нам нічого ділити ні в минулому, ні сьогодні, ні в майбутньому. Ми просто генетично приречені бути разом. Це головний висновок, до якого я дійшов, перебуваючи на гостинній казахській землі.
Не можу не згадати й про такий цікавий протокольний захід, як відкриття офісу Товариства української мови «Рідне слово» ім. Т.Г.Шевченка в тій же Караганді, свідками якого були майже всі учасники «круглого столу», відповідальні працівники посольства, наші казахські українці й колеги-партнери. В цьому любовно облаштованому культурному центрі ми відчули пульс рідної України, мали можливість поспілкуватися у колі друзів-однодумців, покуштувати наших вареників і голубців, поспівати українських пісень. Це був справді вечір дружби українців і казахів, який запам’ятається надовго своєю щирістю, відвертістю, доброзичливістю.
Водночас вже в столичній Астані мені була надана унікальна нагода ознайомитися з лідером казахської вищої освіти – Євразійським національним університетом ім. Л.М.Гумільова, який входить в рейтинг 400 кращих університетів світу. Численні зустрічі, контакти, обмін думками – все це справило воістину незабутнє враження, переконало в тому, що у нас багато схожих векторів діяльності, взаємних інтересів. Приємно усвідомлювати, що укладений в 2009 р. між нашими університетами договір про співробітництво успішно працює, допомагаючи вирішувати спільні освітні й наукові завдання, а отже, так чи інакше сприяючи розвитку та зміцненню наших ділових стосунків, збереженню єдиного інтелектуального і гуманітарного простору між двома країнами. Причому ми маємо неабиякі резерви і потенціал для нарощування співпраці не тільки по фізико-технічному, а і в інших напрямах університетського життя, в чому, певен, зацікавлені і казахські, і наші вчені.
Насамкінець хотів би висловити щиросердну вдячність за запрошення теплий прийом і блискучу організацію нашої протокольно та емоційно насиченої поїздки особисто Послу України в Казахстані Олегу Олексійовичу Дьоміну, директору Українського центру науки і культури, раднику Посольства Петру Васильовичу Токарю і другому секретареві Посольства Артему Олександровичу Бабаку.
В.В.Іваненко,
проректор з науково-педагогічної роботи
у сфері гуманітарної освіти та виховання молоді
Дніпропетровського національного університету
ім. Олеся Гончара, доктор історичних наук професор,
Заслужений діяч науки і техніки України
