Студентка 5 курсу факультету СЗМК Інга Дударевич з 26 листопада по 5 грудня 2012 року брала участь у проекті «European standards of journalism», який було організовано Інститутом української політики під егідою Першого віце-прем’єр-міністра України Валерія Хорошковського. Головна мета проекту – популяризація ідеї євроінтеграції в Україні. Учасники проекту подорожували трьома країнами: Польщею, Германією, Бельгією. Ділились своїм та здобували новий досвід. По завершенню проекту був проведений конкурс на кращу роботу – відгук про отримані враження.
Ноги затікають, я намагаюсь їх сховати під переднім сидінням, якось вмостити голову, щоб завтра мати змогу рухати нею, вдивляюсь у нічну Польщу та тихенько підспівую співакові. Бо співати з ним в один голос – це дурість. Наче мушлі з перлинами змішувати. Поступово всі втомлюються, і живий спів змінюється на касетні народні пісні. Навіть засинаю в чудернацькій позі (лише через два дні я зрозумію, що місця в кінці автобусу найзручніші).
Така тоненька, з великими неспокійними очима, в дитинстві я часто питала матір:
«Чи можуть люди мати одне серце на двох?»
Вона відповідала, щоб я не морочила собі голову, і відправляла мене, допитливу, спати.
Сьогодні, коли мені виповнилось 22 роки, коли я знаю, звідки беруться діти, і що Діда Мороза не існує, я отримала відповідь.
Кількість людей не обмежена. Одне серце б’ється в грудях багатьох журналістів, розумних, талановитих, далекоглядних. І рідне місто тепер не лишається єдиним домом, адже кожен куточок України відтепер зустрічає мене ще однією домівкою.
10 днів з’єднали краще, ніж 11 років у школі чи 5 років в університеті. Можливо, справа у спорідненості душ чи спільності інтересів? Важко сказати точно, проте істина така: дарувати весь свій час — це дарувати себе самого.
Варшава зустріла нас ніччю, теплою та сухою, скляними квартирами і намальованими птахами на огорожах. А ще Павлом Боболовичем, головою правління фундації «Молода Демократія» та депутатом сейму Даріусом Селігою. Преса Польщі має такі самі, звичні для нас проблеми з заробітною платнею, свободою слова та судовими позовами. Проте політики є дещо відмінними від наших. Вести блог, затято спілкуватися у коментарях або поїхати на роботу велосипедом чи на метро? Запросто! Протести в Польщі знаходять своє відображення у величезних малюнках на будинках: дівчата-підлітки із заклеєним ротом, вагітні з сумними очима. Ці своєрідні витвори мистецтва пов’язані з захистом свободи слова.
Берлін, від якого захоплює подих. Місто з якісними шампунями, високими німцями та смачними ковбасками. Ти наче потрапляєш до американського різдвяного фільму з великою кількістю Санта Клаусів, ведмедів, ялинок та омел. Готика забирає тебе у свої обійми та ховає від дощу. Сучасність і минуле поєднані в одній країні: дивитись на величність, холодну байдужість сіро-зелених веж та завмирати, дивуватись жовтому «BMW» на брущатих дорогах. Відчувати себе частиною Євросоюзу – хвилююче – правильно.
Брюссель – це сузір'я скляних хмарочосів, таких, що не встигаєш переводити очі від одного до іншого. Це Європарламент, який панорамно простягається містом. А ще це футуристична ялинка, шоколад з лікером, вишневе пиво та барвисті вільні папуги, що вільно літають над палацом короля.
Антверпен промовляв до нас українською мовою, малюнками на дошці та дитячими посмішками. Українська діаспора у Бельгії вражає професійністю навчання, підготовкою дітей до дорослого життя. Жити на дві країни, не забувати своє коріння та мати змогу спілкуватися трьома і більше мовами – це дійсно успіх.
В Брюсселі ми відчули себе сильною командою, такою, наче усе життя те й робимо, що дискутуємо, доповнюючи, розуміючи одне одного. Ми стали гідним «обличчям» України, з яким поступово входимо до європейської спільноти. Це відчуття не полишає мене і тут, у рідному Дніпропетровську, та допомагає крокувати далі з гордо піднятою головою. Моя свідомість змінилась: те, що ще вчора здавалось неможливим, поруч. Треба лише йти у правильному напрямі. Я вірю в Україну, її здатність досягти європейського рівня життя. І я вірю в себе, людину, що готова прямувати цим шляхом.
В народі кажуть: «Добре там, де нас нема». Чи дійсно це так? Адже добре усюди: і в різдвяній Європі, і в не засніженій Україні. Омріяного щастя не треба шукати десь за океанами. Європа зустрічає нас як може: педантичністю німців, велосипедними доріжками поляків, модерним метрополітеном бельгійців. Ми, нове покоління, на порозі великих змін, тому треба поспішати вчити рецепт борщу та робити магнітики із зображенням Шевченків – поета та футболіста. Колись школярі будуть вивчати на уроках історії: «Україна – важливий член Європейського Союзу»… А що, звучить.
Україні ще є чого повчитися у європейців, проте не варто забувати, що ми є самобутнім, унікальним народом з неперевершеними варениками та вродливими дівчатами.
«Та невдовзі прийде осінь,
Ми усі розбіжимося,
По русифікованих містах».
Така символічна пісня та рука моєї сусідки, що трясе за плече, змушують відмовитись від солодкого сну. Ми приїхали. На нас чекають перший готель та 10 днів нового, кольорово-важливого життя. Ці дні змінять світ не однієї людини. Я кажу про нас усіх - українців з одним серцем.
Інга Дударевич
ЗЖ-12М
