20 жовтня у садибі-музеї Олеся Гончара відбулися Гончарівські читання, присвячені 25-річчю надання садибі-музею статусу пам’ятки історії.
Серед історичних пам’яток нашого міста особливим і дорогим для нас є цей невеликий будиночок на вул. Клубній, 25, у якому з 1945 по 1947 роки жив і писав свої твори славетний український письменник, Герой України, випускник ДНУ Олесь Терентійович Гончар. Митець усе своє життя присвятив служінню народу, його духовності й культурі, залишивши нам у спадок заповіт – «берегти собори душ своїх». З 1992 року будинок-музей взято під охорону держави як пам’ятку історії та внесено до переліку нерухомих пам’яток історії місцевого значення.
У цей день до музею завітало багато гостей: студенти, викладачі ДНУ, вчителі, учні загальноосвітньої школи № 142, шанувальники творчості письменника. Для гостей провели екскурсію, вони з цікавістю переглядали фотоальбоми, родинні світлини та листи, газетні публікації різних років та твори письменника з дарчими написами.
Викладачі кафедри української літератури ДНУ та завідувач кафедри, доцент Наталя Олійник підготували студентів до читань. Свіжо й молодо звучали з уст Артура Мартиросяна, Максима Чуркова, Майї Гоцірідзе, Яни Чайки, Ганни Антонової, Вікторії Стрелець, Анастасії Савченко, Ганни Антонової, Катерини Волошко, Інни Драненко поезії Олеся Гончара та власні поезії Максима Чуркова про видатного Майстра слова.
Племінниця Олеся Гончара – Віра Гаврилівна Сесь, продовжуючи багаторічну традицію своєї мами, Олександри Терентіївни Сови, поділилася спогадами про незабутні, дорогоцінні зустрічі з «дядею Сашею», як по-родинному рідні називали Олеся Гончара. За столом під знаменитою старою грушею, яка добре пам’ятає Майстра, вона щедро частувала гостей солодощами й усім нам щиро і сердечно дякувала, що шануємо творчість Майстра.
Садиба належала сестрі Олеся Гончара – Олександрі Сові, на жаль, нині покійній, яка з великою любов’ю до свого брата створила і залишила у спадок нащадкам музей «як куточок, де відпочивала його душа, де наступала розрядка від напруг моральних і творчих. Це була молодість, відродження душі для нової творчої праці».
Про рідну сестру Олесь Гончар тепло й щиро писав: «Зосталася сестра. Із своєю багатодітною сім’єю жила вона на околиці Дніпропетровська в заводському селищі. Звідти настійно кликала: «Приїжджай, хата тепла, хоч одігрієшся від окопів...», «…Ця хата й справді була теплою. І гріла вона не стільки плиткою, розжареною до червоності, скільки теплом людської щирості, турботи, доброти»; «Після війни, якби не Шура, я б не вижив… Хоч Шура і Гаврило тяжко працювали, і достатку в родині не було ніякого, вони оточили такою любов’ю студента, недавнього фронтовика, що я мав і хліб, і чисту гімнастерку, і карбідну лампу».
Олександра Терентіївна Сова зібрала і зберегла безцінний родинний архів – твори письменника, його листи, листівки, фотоальбоми, особисті речі. Музей – це можливість безпосередньо доторкнутися до самобутньої творчості письменника й відкрити для себе її нові сторінки. У його кабінеті й досі відчувається незрима присутність митця, Олесь Гончар тут живе у портретах, прикрашених вишитими рушниками, у книжках із автографами, а на письмовому столі лежить недописаний письменником аркуш.
Олесь Гончар залишив нам багатий духовний спадок, ми свято бережемо пам’ять про великого письменника, нашого земляка, випускника нашого університету.
Наталя Щербак, методист групи аналізу
у сфері гуманітарної освіти та виховання молоді
