Під таким гаслом проходила зустріч лідера гурту «Океан Ельзи» та відомого громадського діяча Святослава Вакарчука зі студентами Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. Велика зала Палацу студентів ДНУ ледь вмістила всіх бажаючих поспілкуватися з кумиром, і Славко виправдав очікування шанувальників - більше години щиро і відкрито відповідав на запитання, що стосувалися як творчих планів співака, так і його бачення перспектив розвитку України, ролі молоді у становленні громадянського суспільства, та на особистому прикладі доводив, що за умов наполегливої і цілеспрямованої роботи можна реалізувати навіть нездійсненну мрію.
На запитання, чому вибір подарунку для дитячого будинку зроблено саме на користь книги, а не комп’ютера чи Інтернету, Святослав відповів:
- Інтернет, видатний винахід ХХ століття, що став активно використовуватися у ХХІ, безперечно, є нашим майбутнім. Я є одним із найактивніших пропагандистів Інтернету, навіть увійшов до коаліції «За безпечний Інтернет в Україні», створеної провідним ІТ-компаніями. Але по-справжньому особистість розвиває лише читання книг, ніякі комп’ютерні новини чи Вікіпедія не замінять спілкування з книгою. Саме книга формує образне мислення, вміння співчувати героєві та переживати з ним складну ситуацію, що дуже важливо для становлення молодої людини. Я приніс в подарунок «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя. Гоголь – мій улюблений письменник, і я вважаю, що цей твір є достатньо легким для сприйняття старшокласниками того унікального українського духу, який так талановито передав автор.
Усього ж студенти ДНУ на підтримку акції Славка Вакарчука принесли 478 книг, здебільшого це були казки, дитячі енциклопедії, художня та навчальна література. Того ж дня книги отримали вихованці дитячого притулку «Барвінок», що розташований на вулиці Янтарній.
Основну ж мету зустрічей зі студентами та відвертих розмов про минуле, теперішнє і майбутнє Святослав окреслив так:
- Я хочу показати, що наше щастя, щастя кожного з нас – у наших руках. Думаю, що у 1995 році, коли я приймав рішення не продовжувати освіту за кордоном, а залишитися в Україні і спробувати себе у музиці, ситуація в державі була не кращою, а навіть гіршою. Але ми мали конкретну мету, ми йшли до неї і були впевнені, що досягнемо успіху. Зміни в країні можуть прийти тільки від кожного з нас, а не звідкись згори. Сьогодні я спостерігаю апатію і розчарування у молоді та на власному прикладі намагаюся довести, що не треба піддаватися такому настрою, треба власноруч робити своє життя, не боятися йти проти течії, не боятися падати – потім підніматися і наполегливо йти до своєї мрії. Оптимізм, на мою думку, полягає у вірі в свої сили.
Інформаційно-аналітичне агентство
Дніпровського національного університету
