3 квітня у садибі-музеї Олеся Гончара на Клубній, 25, відбулися традиційні Гончарівські читання, присвячені 101-ій річниці з дня народження знаменитого письменника, нашого земляка, випускника Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара.
У день народження митця, коли навкруги із зимового сну прокидається і буяє природа, ми тепло згадуємо й шануємо пам’ять Олеся Гончара.
Цього року до музею-садиби завітало багато гостей: студенти, викладачі ДНУ, учителі, учні школи № 142, шанувальники творчості письменника. Для гостей було проведено екскурсію, вони з цікавістю переглядали фотоальбоми, родинні світлини та листи, газетні публікації різних років та твори письменника з дарчими написами.
Студенти Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства Артур Мартиросян, Лілія Лопатюк, Анна Манченко, Євгеній Ткаченко, Ліза Малютина, Ганна Плаксіна, Дар’я Безвенюк, Рита Науменко читали поезії та уривки з прозових творів Олеся Гончара та поезії про Олеся Гончара відомих поетів, зокрема Віктора Коржа. Доцент кафедри образотворчого мистецтва і дизайну Олена Половна-Васильєва зі своїми студентами Євгенією Сипало, Поліною Петрушею, Єлизаветою Юрченко підготували творчі роботи до творів Олеся Гончара.
25 листопада 1945 року із Угорщини Олесь Гончар ешелоном з демобілізованими бійцями повернувся до Дніпропетровська у заводське селище Ломівку на свою малу батьківщину до рідної сестри Шури, яка у листах настійно його кликала до себе: «Приїжджай, хата тепла, хоч одігрієшся від окопів...». Саме тут, у маленькій теплій кімнаті, Олесь Гончар написав своє перше повоєнне оповідання «Модри Камінь», роман «Альпи», «Голубий Дунай», та заклав підмурки «Златої Праги» – майбутніх «Прапороносців», що відкрило й увінчало йому, Майстру слова, велику дорогу в українське письменство.
Згодом Олесь Гончар писав у спогадах: «Ця хата й справді була теплою. І гріла вона не стільки плиткою, розжареною до червоності, скільки теплом людської щирості, турботи, доброти… Після війни, якби не Шура, я б не вижив… Хоч Шура і Гаврило тяжко працювали, і достатку в родині не було ніякого, вони оточили такою любов’ю студента, недавнього фронтовика, що я мав і хліб, і чисту гімнастерку, і карбідну лампу».
У 1992 році цей будинок-музей взято під охорону держави як пам’ятку історії та внесено до переліку нерухомих пам’яток історії місцевого значення. Музей створила Олександра Терентіївна Сова, яка зібрала і зберегла безцінний родинний архів – твори письменника, його листи, листівки, фотоальбоми, особисті речі. Музей – це можливість безпосередньо доторкнутися до самобутньої творчості письменника й відкрити для себе її нові сторінки.
У його кабінеті й досі відчувається незрима присутність митця, Олесь Гончар тут живе на портретах, прикрашених вишитими рушниками, у книжках із його автографами, а на письмовому столі лежить аркуш з недописаними думками письменника.
Племінниця Олеся Гончара – Віра Гаврилівна Сесь, продовжуючи багаторічну традицію Олександри Терентіївни Сови, поділилася спогадами про незабутні, дорогоцінні зустрічі з «дядею Сашею», як по-родинному називали Олеся Гончара.
Після читань студенти та учні шкіл вшанували пам’ять Олександри Терентіївни Сови покладанням квітів на її могилу, яка 14 листопада 2015 року на 102 році пішла із життя.
Наталя Щербак, куратор музею-садиби Олеся Гончара, методист групи аналізу у сфері гуманітарної освіти та виховання молоді ДНУ ім. О. Гончара
