«Навіщо людина будує храм?» – питання, на яке у своїх художніх творах невтомно шукав відповіді талановитий випускник нашого університету П. А. Загребельний. Спекотний кінець серпня цього року мав стати 95-м днем народження письменника. Ювілею Майстра присвячена цьогорічна Всеукраїнська наукова конференція «”Неложними устами” про світ і людину у світі», що мала традиційне завершення – прем’єру вистави за мотивами творів П.Загребельного від студентського театру «Відлуння» (керівник – Гонюк О.В.). Чи не вперше студенти наважилися втілити в життя не просто фрагмент одного з романів прозаїка, а переосмислити всю його творчу спадщину, аби як і мудрий Павло Архипович, наблизитися до відповіді на питання: «Для чого людина будує храм?». «Цього року, як ніколи, було складно відтворити атмосферу сценічних епізодів, дібрати відповідні костюми чи декорації», - зізнаються студенти. Справді, чого вартувало лишень знайти і транспортувати справжній човен для фінальної сцени! Але саме завдяки ініціативності та ентузіазму студентського колективу глядач навіть без лібрето упізнавав відображену епоху та головних героїв конкретного твору.
Тож навіщо людина будує храм, себто створює незнищенні пам’ятки культури та мистецтва як карби духовного життя, як найбільшу силу, що наповнює сенсом увесь життєвий шлях людини? І чому так ревно закликав «берегти собори душ своїх» не менш талановитий випускник нашої альма-матер Олесь Гончар?! Можливо, тому, що саме храм є відображенням органічної краси та унікальності рідного краю, самобутніх рис, що вирізняють його серед розмаїття інших культур та націй. А можливо, він демонструє, що збудований руками людей храм є відображенням краси і чистоти їхньої власної душі?! До таких роздумів спонукає сцена вистави з роману Павла Архиповича «Диво» і сповнені віри у світле майбутнє міркування митця: «І сьогодні ми мріємо, щоб наші душі були такі барвисті, як цей Собор, щоб ми не втрачали зв’язку зі своїм корінням і пам’ятали, хто ми є. Можливо, тоді знайдемо і шлях, яким прямувати».
Сцена з роману «Роксолана» лише поглиблює порушені проблеми, доводить: ніщо так не додає сил, волі до життя та мужності, стоїчності в боротьбі, як духовний зв’язок із рідною землею, символами якої є пам’ятки культури. Саме ця сила «творить справжніх духовних велетів, навіть якщо вони закуті в тілі тендітної жінки», як у випадку з історією життя Насті Лісовської, схожість долі якої з долею українського народу й надихнула Павла Загребельного на створення цього роману.
Епізод із роману «Дума про невмирущого» наштовхує на думку, що храм є нагадуванням про обов’язок людини боронити та примножувати культуру нації навіть у дуже складних умовах зовнішньої агресії, до чого всупереч усім обставинам прагне ще зовсім юний Андрій Коваленко. І обов’язок цей не перед абстрактним поняттям «держава», а перед рідною землею і самим собою.
Однак завжди присутня і внутрішня деструктивна сила, яка паразитує на ниві добра. Їй слід давати відсіч, як це робить герой роману «Розгін» - науковець Петро Андрійович Карналь. Храм його душі лише тоді стане умиротвореним, коли його не посміє осквернити людська неправда, обмеженість та лицемірність. Цей фрагмент вистави, мабуть, найскладніший для, адже в ньому менше дії, а більше глибоких роздумів.
Чи не найболючіші проблеми підіймає фрагмент невеликої повісті «Покорчене озеро», що не лише застерігає про наближення екологічної загрози, а констатує болісну істину: чи є вихід для всього людства, руки якого створюють і високий храм, і ядерну бомбу водночас? Пронизливий крик розпачу головної героїні Керол Бентвуд, яка втрачає свого батька – жертву людських наклепів, здається криком волаючого у пустелі. Однак усвідомлення, що молоде покоління, яке сьогодні є обличчям театру «Відлуння», здатне брати на себе сміливість докладати власні зусилля, аби закласти перші цеглинки у душах небайдужих глядачів спектаклю, на основі яких колись постануть високі та благородні духовні храми, яких так потребує наша держава та нація, особливо у цей загрозливий для її суверенності час.
Кожне нове покоління, яке вливається до студентської трупи театру «Відлуння», привносить свій самобутній погляд на той чи той сценічний прийом, постановку танцю, переливи голосу під час виконання пісень, але чи не вперше і сам глядач мав змогу мимоволі долучитися до вистави. На останніх секундах заключного монологу героїні «Покорченого озера» несподівано відбулися технічні перебої зі світлом, але присутні підтримали юну акторку, направивши на сцену свої телефони з яскравими вогниками. Мерехтіння світла в долонях глядачів, що так нагадувало сяйво свічок у храмі, не просто розчулило всю акторську трупу, режисера та сценариста, а вселило глибоку віру в те, що ніхто з присутніх не полишить стіни Палацу студентів, не знайшовши для себе відповіді на запитання: «Навіщо людина будує храм?».
Ольга Сидоренко, магістрантка факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства
