Із рубрики: "Спогади ветеранів Другої світової війни"
Увесь університет добре знав доцента Марка Гнатовича Алхімова – досвідченого викладача, чудового лектора, громадського діяча, людину з великою душею. До війни 11 років пропрацювавши педагогом, після її закінчення завідував кафедрою математичного аналізу, був проректором з наукової роботи. Під час Другої світової війни він пройшов важкі бої під Харковом у травні 1942 року та Сталінградську битву, був на Курській дузі, звільняв Прибалтику, був нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня, Бойового Червоного Прапора, десятьма медалями.
Найбільше ветерану запам'яталися бої біля Кременчуцького мосту. Марк Гнатович згадував, як він, лейтенант запасу, був призначений командиром батареї зенітного дивізіону резерву головного командування:
«Через Кременчуцький міст вдень і вночі обладнали позиції, як з командного пункту дивізіону надійшла команда: «Приготуватися до бою!» Німецькі бомбардувальники йшли на міст на невеликій висоті, батарея за батареєю відкривали загороджувальний вогонь. Небо покрилося спалахами розривів. Стрій фашистських стерв’ятників порушився, більшість з них, скинувши бомби далеко від цілі, повернули назад. Один задимів і впав».
Багато років віддала вихованню молоді колишня фронтова медсестра, доцент кафедри економіки й організації виробництва промислових підприємств Наталія Прокопівна Бажанова. Навесні 1942 року Наталію Прокопівну призвали до діючої армії в один із підрозділів Другої винищувальної бригади Південно-Західного, пізніше Воронезького фронту. Медсестра опинилася на одній із важких ділянок оборони в районі станції Лиски – Кортоцьк.
«Липень 1942 року... Фашистські війська прорвали оборону наших армій, готувалися форсувати Дон. Стрілецькому батальйону під командуванням капітана Г.І. Зарви дано наказ – зупинити німців і будь-якою ціною утримати важливий бойовий рубіж – Кортоцьк.
Були вже відбиті дві атаки ворога. Тимчасове затишшя – і знову гул ворожої авіації. Згодом – танки. За ними – німецька піхота. Земля гуде, стогне. І раптом – гучне «Ур-ра-а!» Це комбат підняв і повів солдат
у контратаку. Фашисти не чекали, що тут, на опаленій снарядами землі, знайдуться живі. Завагалися, відійшли.
У цьому пеклі на полі бою – поранені солдати, їм потрібна допомога. Це добре розуміла. І поспішала перев’язати, винести, врятувати від смерті, глибше сховавши власний страх».
Один із випускників нашого університету, кому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, – Яків Пантелеймонович Вергун. Він закінчив ДДУ 1934 року, працював шкільним учителем.
Працівники Музею історії університету проводили зустріч нашого славетного вихованця зі студентами.
У газеті «За передову науку» від 7 травня 1977 року опубліковані згадки про зустріч танкіста матір’ю, взяті з нарису фронтової газети «На штурм»:
«До Дніпра підійшло 10 броньовиків. У густій темряві люди вилізали з машин, підготували паром. Діяли швидко, але обережно. На іншому березі причаївся ворог. Кожної хвилини може помітити рух і зірвати переправу.
Почулася команда, і танк капітана Вергуна пішов на форсування Дніпра. Поруч на човнах і плотах переправлялися автоматники. Незабаром усі десять танків були на правому березі Дніпра. Після жорстоко бою було захоплено село Мишурин Ріг. Першим увірвався до нього доблесний офіцер Вергун.
За Дніпром було відбито у ворога станцію П’ятихатки. Біля станції село Саївка. Сади, будинок, яблуні коло будинку, маленька хвіртка.
– Здрастуй, мамо!
– Хто це? – дивується стара жінка.
– Це я, – схвильвано говорить офіцер, простягаючи матері руку.
І впізнала його мати, та сльози не давали їй нічого говорити. Десь недалеко гримів бій. А тут, на тільки-но звільненій землі, стояв високий, дужий танкіст і гладив сиву голову матері…».
Марія Марфобудінова, методист І категорії
Центру гуманітарних проблем освіти та виховання молоді,
Сергій Ляпін, старший лаборант
Центру гуманітарних проблем освіти та виховання молоді
(за матеріалами газет «Дніпровський університет»,
«За передову науку»)
