План
Вступ
1. Ідеї соборності та свободи України в домодерні часи.
2. Акт Злуки 22 січня 1919 р. – важлива віха українських національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр.
3. Втілення ідей соборності та свободи України в новітній історії.
Вступ
22 січня 2012 р. згідно з Указом Президента України № 1209/2011 в нашій державі відзначатиметься День Соборності та Свободи України. Впродовж віків наш народ прагнув жити в об’єднаному, цілісному й вільному власному домі, а тому Соборність та Свобода завжди належали до фундаментальних цінностей українців.
Ідея української соборності як державно-політичної, громадянсько-територіальної, етнокультурної та економічної єдності сформувалася як природна реакція на численні внутрішні й зовнішні виклики часу – ментальну роздвоєність, національне і соціально-економічне гноблення, релігійну роз’єднаність, чужоземне владарювання – уже на початку ХХ ст. Саме тоді українські інтелектуали усвідомили, що боротьба за єдність українських етнічних територій та за свободу в самому широкому сенсі цього слова є двома органічними складовими одного цілого. Проте й сьогодні ідеали соборності та свободи є вельми актуальними з погляду на необхідність завершення процесу становлення української модерної нації, подальшого зміцнення молодої незалежної держави Україна, утвердження в ній високих соціальних стандартів і широких політичних свобод людини та громадянина.
1. Ідеї соборності та свободи України в домодерні часи
Ідеї соборності та свободи України формувалися й утверджувалися впродовж віків. У ході цього процесу відбувалася складна світоглядна трансформація від ідеї єдиної Русі, центром якої у ІХ – ХІІ ст. був Київ, до ідеї єдиної модерної вільної України. Руська єдність княжого періоду української історії базувалася на державно-територіальній об’єднаності земель, династичній традиції, єдиній православній вірі, етнокультурній близькості східних слов’ян, а також на необхідності боротьби з численними зовнішніми ворогами та внутрішніми усобицями князів.
У литовсько-польський період української історії, що тривав від ХІV до середини ХVІІ ст., відбувалося становлення українського етносу, який представляв стійку сукупність людності з рядом об’єктивних прикмет: певними антропологічними типами, мовою, менталітетом, а також етнографічною територією та самоназвою. Головною ознакою українського етносу як системи було визнання цією спільнотою людей своєї єдності. Відтак ідея української соборності мала стійкі, об’єктивні корені етнічного походження.
Однак слід зазначити, що від зрілого середньовіччя до модерного періоду ідеї української єдності та свободи витримали серйозні історичні випробування за умов відсутності безперервної української державної традиції та за наявності поліетнічного й полікультурного складу населення, що проживало на українській етнічній території. Від часів зрілого середньовіччя, потрапивши під вплив сильних політично й культурно домінуючих народів, українці зазнали певного цивілізаційного розколу в широкому сенсі цього слова.
Упродовж кількох століть західні українці мали традиційно тісні зв’язки з народами Центральної Європи, перебуваючи у складі Речі Посполитої, Угорщини, згодом Австрійської імперії Габсбургів. За таких історичних обставин вони посіли проміжне місце між Східнохристиянським і Західнохристиянським світами. Саме ці території були реально дотичні до Західнохристиянської Новоєвропейської цивілізації.
Втім органічна присутність Західнохристиянського світу простежується тільки у західноукраїнському регіоні та на Правобережній Україні, хоча й у цих регіонах були помітні відмінності. Так, якщо на Східній Галичині польська присутність і вплив налічував 600 років, то на Правобережній Україні – лише 225. У Києві та на Лівобережжі від Дніпра влада Речі Посполитої була недовготривалою і слабкою, не перевищуючи одне століття. Цей регіон потрапив під сильний вплив Московського царства, згодом Російської імперії, а відтак перебував в орбіті Православно-Східнохристиянського світу, або Словянсько-Православної цивілізації.
Попри несприятливі історичні обставини, ідеї українського єднання та свободи передавалася із покоління в покоління. Подальший їх розвиток тісно пов’язаний з утвердженням української протонаціональної спільноти та боротьбою за власну державність у південноруських землях.
Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. активізувала процес формування нового рівня свідомості, яку можна визначити як українську протонаціональну, або ранньомодерну. Саме тоді у світосприйнятті гетьмана Б. Хмельницького та козацької старшини викристалізовується поняття «Україна», що набуває широкого значення, охоплюючи територію всіх етнічних українських земель. В основі цього процесу лежало завершення становлення українського етносу, піднесення його освіти та культури, активізація його історичної енергії. Це був шлях від осягнення ідеї національно-територіальної автономії до ідеї власної козацької держави.
Історична доба громадянської війни та Руїни, автономної гетьманської України другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. надала чимало прикладів боротьби за українську соборність і свободу, без яких не мислилася й власна державність. Прагнення домогтися реалізації ідеї соборності України у вигляді «Великого князівства Руського» було притаманне гетьману І. Виговському. За те, щоб стати гетьманом «обох сторін Дніпра», в різний час вели драматичну боротьбу П. Дорошенко, І. Самойлович, І. Мазепа та ін. Однак окремі успіхи згаданих гетьманів, хоча й засвідчили наявність певної тенденції, не були довготривалими.
Ранньомодерний період української історії супроводжувався суперечливими процесами. З одного боку, від кінця ХVІІ ст. до рубежу ХVІІІ – ХІХ ст. найбільш активно відбувався і в основному завершився процес формування етнонаціональної території українців, що сприяло географічному поширенню назви «Україна». З іншого боку, в українських землях посилювалася історико-етнографічна регіоналізація. Відтак у ранньомодерний період закріпився поділ тільки-но сформованого українського територіального масиву на Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщину, Південну Україну та низку західноукраїнських регіонів.
Історико-політико-географічна диференціація українських земель обумовлювалася насамперед їхнім перебуванням у складі кількох держав – Речі Посполитої, Московії, згодом – Російської імперії, а також Австрійської й Османської імперій, які, претендуючи на стратегічно важливі українські землі, прагнули обґрунтувати своє право власності на них. Не менш суттєвим чинником зазначеного поділу були внутрішні протиріччя серед тодішньої української еліти. Саме за цих історичних обставин у суспільній свідомості утверджувалися такі поняття, як «тогобічна Україна», «цьогобічна Україна», «задніпровська Україна» тощо.
Поряд із тим варто зазначити, що узагальнююча власна назва «Україна», під якою усвідомлювалася певна територія та людність, використовувалася від ХV – ХVІ ст. і у ранньомодерний період мала тенденцію до географічного поширення. Україна як певна історико-політико-географічна цілісність виокремлювалася в дипломатичних документах, козацьких літописах, народних думах і піснях, мемуарах, художніх творах, в одному із перших у світі проектів демократичної конституції – «Виводі прав України» П. Орлика, в оригінальній пам’ятці суспільної думки «Історія русів». У другій половині ХVІІІ ст. дедалі частіше як у розмовному вжитку, так і в письмовій формі використовувалися терміни «нація» та «національний», що є свідченням становлення серед елітарної верстви ранньомодерної свідомості. У цьому контексті зростання популярності узагальнюючого поняття «Україна» є цілком зрозумілим, хоча масштаби поширення цього терміна не варто перебільшувати.
В «українському ХІХ ст.» (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.) відбулася певна територіально-етнічна консолідація українства, пов’язана з поділом його земель між державними кордонами лише двох імперій – Австрійської й Російської. Щоправда, чітке усвідомлення територіальної й етнічної єдності українських земель серед широких мас гальмувалося минулими й тогочасними впливами політично й культурно домінуючих націй. Так, навіть втративши власну державність, поляки і в ХІХ ст. вважали своєю територією («східними кресами») землі Правобережної України, без якої не мислили відродження Речі Посполитої в кордонах 1772 р. У свою чергу, росіяни називали інкорпоровані правобережні українські терени «Південно-Західним краєм», визначаючи його форпостом Російської імперії на західних кордонах.
Проводячи адміністративно-територіальну реорганізацію Наддніпрянщини, імперський режим утверджував у суспільній свідомості й такі поняття, як Малоросія (Лівобережна Україна) та Новоросія (Південна Україна). На західноукраїнських теренах австрійські Габсбурги, попри те, що українці становили помітну більшість у регіонах Східної Галичини, Закарпаття та Буковини, закріплювали адміністративно-територіальну розпорошеність цих земель і в своїй політиці виходили з імперських і аж ніяк не з українських інтересів. Подібна регіоналізація українських земель ускладнювала процес формування та консолідації української національної свідомості.
В імперський період, коли українські землі були поділені між австрійськими Габсбургами і російськими Романовими, відбувався процес формування і становлення української модерної нації, який був нерозривно пов’язаний з утвердженням ідей української соборності та свободи. Саме в цей період, від кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст., ці ідеї починають осмислюватися на теоретичному рівні й розглядаються не тільки крізь призму територіальної, духовно-релігійної, етнокультурної єдності, а й етнонаціональної, соціально-економічної та суспільно-політичної інтеграції українських земель.
Наприкінці ХVІІІ – у перші десятиліття ХІХ ст. свою роль у цьому процесі відіграла колишня українська шляхта, яка, підтверджуючи в нових суспільно-політичних реаліях Російської імперії свої соціальні права і привілеї, не тільки звертала увагу на державно-історичну та духовно-культурну традиції старої, Гетьманської України, а й чимало зробила для їх вивчення та збереження. Таким чином, колишня козацько-шляхетська спадщина була тим інтелектуальним і світоглядним містком, який з’єднував стару, ранньомодерну і нову, модерну Україну. Наслідком цього стало закладення історичних підвалин української модерної свідомості.
Станово-корпоративне, прагматичне культурництво колишньої української шляхти, яка перетворювалася в останні десятиліття ХVІІІ – у перші десятиліття ХІХ ст. на російське дворянство, сприяло зародженню і розвитку академічного культурництва, що набувало поступу на тлі спочатку преромантичного, а згодом романтичного світосприйняття. При цьому об’єктом вивчення став фольклорно-етнографічний доробок українського народу.
У ході його опанування зростало перше покоління українських інтелігентів-культурників. Фольклорно-етнографічні праці М. А. Цертелєва, М. О. Максимовича, І. І. Срезневського, М. І. Костомарова, М. А. Маркевича, Л. І. Боровиковського, А. Л. Метлинського, П. Я. Лукашевича, В. Смирницького, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, створені в період від кінця 1810-х і до середини 1840-х рр., сприяли усвідомленню своєрідності української народної спадщини, пробудженню єдиного національного почуття.
Не менш важливі інтелектуальні імпульси надавали розвитку соборницьких устремлінь українська літературна мова, мовознавство та нова українська література, що служили важливими галузями єдиної української національної культури. З цього погляду суттєвий вклад зробили І. П. Котляревський, О. П. Павловський, Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, П. П. Гулак-Артемовський, Є. П. Гребінка, О. М. Бодянський, І. І. Срезневський, М. О. Максимович, Л. І. Боровиковський, М. І. Костомаров, А. Л. Метлинський, О. О. Корсун, О. С. Афанасьєв-Чужбинський та ін.
Заслугою І. П. Котляревського було те, що його бурлескно-сатирична «Енеїда» віддзеркалила багатство народної мови колишньої Гетьманської України, причому не тільки селянства і простого козацтва, але й козацької старшини. Особливо важливо, що цей твір увів народну українську мову до літературного обігу, і пробудив інтерес освіченого суспільства до особливостей життя й культури простолюду, тим самим сприяючи формуванню засад нової, національної самосвідомості.
У творчій спадщині поетів-романтиків харківської школи теж простежується звертання до козацької доби як певного символу історичного існування українства, натомість міститься тверда віра у майбуття українського народу, окремішного своєю мовою, культурою від російського. Працюючи переважно в ліричних, ліро-епічних та почасти драматичних жанрах, харківські романтики розбудовували українську літературну мову, яка мала відбити найкращі душевні властивості українця, безвідносно до його соціального походження і статусу. Львівська «Руська трійця» поділяла основні засади ідеології романтизму і теж зробила великий внесок у розвиток української літературної мови, особливо своєю збиральною діяльністю у галузях фольклору, етнології, народного прикладного мистецтва та лексикографії.
Вершиною досягнень українства у галузях творення національної літератури та мови стала творчість Т. Г. Шевченка. На відміну від своїх попередників, мова Кобзаря була зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний масив. Новаторство цього геніального реформатора української мови полягало і в тому, що він створив літературу для всього народу і тим самим піднісся до рівня загальнонаціонального поета, а відтак до загальнонаціонального усвідомлення.
У процесі обґрунтування ідей української соборності та свободи неперехідна роль належала історичній науці, яка не тільки зберігала історичну пам’ять про минувшину, а й надавала документальні й оповідні свідчення про спільний соціальний та економічний устрій життя народу, його духовно-культурні, національні, юридико-правові та політичні вартості. Напевно, що підсвідомо це впливало на творення нового, національно-психологічного самоусвідомлення.
У цьому контексті варто згадати «Історію русів» Г. А. та В. Г. Полетик, «Історію Малої Росії» Д. М. Бантиш-Каменського, «Історію Малоросії» М. А. Маркевича, праці з історії княжої доби, козаччини, гетьманщини й гайдамаччини М. О. Максимовича, публікації козацьких літописів О. М. Бодянського. Значення цього доробку полягає насамперед у тому, що в ньому виявилися спроби не тільки знайти місце українства в російській історії, а й виділити власний український безперервний історичний процес, віддзеркалити українську державницько-автономістську ідею.
Демократизація українського національного руху у зв’язку з пожвавленням суспільної діяльності різночинської інтелігенції надала нові інтелектуальні імпульси процесу творення консолідованого образу України. Так, у програмному документі Кирило-Мефодіївського братства «Книга буття українського народу» вже не знайшлося місця вузькокорпоративним прагненням малоросійського дворянства, натомість з’явилося усвідомлення того, що тривала боротьба України є «найсвятіша і славніша війна за свободу, яка тільки єсть в історії, а розділ України єсть найпоганіше діло, яке тільки можна знайти в історії».
Соборницькі прагнення виявились у поглядах українських громадських діячів другої половини ХІХ ст. Так, М. П. Драгоманов у програмному творі «Переднє слово» [до «Громади» 1878 р.] розпочав виклад думок з опису територіальних меж українських земель. На рубежі ХІХ–ХХ ст. М. С. Грушевський поставив концепти українського народу та його території одними із наріжних у своїй концепції фундаментальної праці «Історія України-Русі».
Творення узагальнюючого національного образу України супроводжувалося виробленням нових, а почасти й відродженням в історичній пам’яті старих символів України та її народу. Серед них слід назвати відновлення в суспільно-політичному вжитку західних українців, зокрема в діяльності Головної Руської ради та З’їзду руських учених у Львові 19 – 26 жовтня 1848 р., жовто-блакитних кольорів герба Галицько-Волинської землі, що визнавалися за свої. Саме під прапорами таких кольорів діяли загони «народної гвардії» в містах Яворів і Бережани, загони «народної самооборони» в гірських округах Галичини та батальйон «руських гірських стрільців».
Події «весни народів» 1848–1849 рр. поклали початок використанню української історичної символіки у формі національних прапорів. Ця традиція здобула розвиток у Галичині протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. У Наддніпрянській Україні жовто-блакитний прапор уперше замайорів у київському небі під час студентської вуличної демонстрації у березні 1914 р. у зв’язку з шевченківськими святами.
Між тим наддніпрянські українці теж зробили вагомий вклад у творення національних символів. Так, у вересні 1862 р. видатний український етнограф, фольклорист, поет, перекладач і громадський діяч П. П. Чубинський, перебуваючи у Києві, написав слова національного гімну «Ще не вмерла України і слава, і воля». Цілком символічно, що після публікації слів гімну у львівському журналі «Мета» (грудень 1863 р.), галицький композитор М. Вербицький поклав їх на музику.
Соборницька символічність простежується і в історії створення другого національного гімну України, відомого як віднедавна канонізована Молитва за Україну – «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». Автором цього твору був видатний український громадсько-культурний діяч, письменник, педагог, правознавець О. Я. Кониський. Сам родом із Наддніпрянщини, він багато зробив для справи соборницького єднання із західноукраїнськими діячами. У 1885 р., працюючи над створенням української читанки для галицьких народних шкіл, О. Я. Кониський написав текст дитячого гімну, який того ж року було покладено на музику М. В. Лисенком. Цей твір українських народолюбців увійшов в історію як другий національний гімн України.
Ідея соборності чітко простежується у програмних документах українських політичних товариств та партій рубежу ХІХ – ХХ ст. Так, наддніпрянські діячі Братерства тарасівців у своїй програмі «Profession dе foi молодих українців» 1893 р. підкреслювали: «Для нас свідомих Українців єсть один українсько-руський народ, Україна Австрійська і Україна-Російська однак нам рідні...». Цьому співзвучне положення програми Української національно-демократичної партії, прийнятої в 1899 р. у Східній Галичині, в якій, зокрема, йшлося: «Будемо піддержувати, скріпляти та розвивати почутє національної єдности з російськими Українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності».
Отже, соборницькі та свободолюбні устремління українців мали стійку історичну традицію. Процеси українського модерного націо- і соціотворення кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., попри несприятливі історичні умови, поступово підготували підґрунтя для осягнення ідеї української соборності як ідеї єдності української модерної вільної нації все більшою частиною населення українських земель.
2. Акт Злуки 22 січня 1919 р. – важлива віха українських національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр.
Крах царизму в результаті Лютневої демократичної революції в Росії, початок української національно-демократичної революції, створення і діяльність Української Центральної Ради в Києві, яка стала проводом українського державотворення, спричинили перехід до практичного втілення в життя віковічних соборних устремлінь українського народу. Вже у квітні 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі в Києві стало ясно, що власний державний організм бачили по суті на всіх етнічних теренах, де компактно мешкали українці. На початку травня 1917 р. Українська Національна Рада в Петрограді, що представляла у столиці Росії Українську Центральну Раду, подала Тимчасовому Урядові проект про об’єднання всіх українських етнічних земель в автономне державне утворення. Це прагнення до об’єднання було підтримане резолюціями українських громад по всій території Росії.
Важливою історичною віхою в процесі практичного здійснення ідеї соборності українських земель став Третій Універсал Центральної Ради від 20 (7) листопада 1917 р., яким проголошувалося утворення автономної Української Народної Республіки у чітко визначених територіальних межах, які хоча й не охоплювали усіх українських етнічних земель, але декларували прагнення керівництва молодої держави легітимізувати право українства жити у власному державному домі. Територія УНР поширювалася на такі регіони, як Київщина, Волинь, Поділля, Херсонщина, Катеринославщина, Таврія (без Криму), Полтавщина, Харківщина, Чернігівщина. Остаточне визначення кордонів УНР щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, «має бути встановлене по згоді організованої волі народів».
Після проголошення 22 січня 1918 р. Четвертим Універсалом Центральної Ради незалежної УНР черговим кроком на шляху до української соборності та свободи став Берестейський мирний договір, підписаний УНР з державами Четверного союзу 9 лютого (27 січня) 1918 р., за яким Німеччина визнавала Україну в кордонах, що існували «між Австро-Угорської монархією і Росією перед вибухом війни» і далі на північ по етнографічному кордону від Тарнограда до Вигоновського Озера. Після цього Рада Народних Міністрів УНР вважала за можливе погодитися на укладання миру з Радянською Росією за умови, що до України буде включено «частину Кубані, частину Ростовського округа, Таганрозький округ, Чорноморську і Ставропільську губернії, Путивельський повіт Курської губернії, чотири повіти Вороніжської губернії, українську колонію на Сибірі – Зелений Клин на Амурі. Крим остається під впливом України… Питання відносно Бессарабії вирішає Українська Народня Республіка на підставі самовизначення націй, по згоді Румунії і Бессарабії, після виводу з території останньої військ Совіта Народних Комісарів».
Принципи соборності та свободи були одними з визначальних у політиці Української Держави, яка прийшла на зміну УНР 29 квітня 1918 р. Важливим було встановлення кордонів Української Держави з Всевеликим Військом Донським, які визначалися договором 8 серпня 1918 р. по лінії попередніх меж Катеринославської, Харківської й Воронезької губерній з відступом від них на користь України в районі Маріуполя. Щоправда, гетьман поступився Ростовським, Таганрозьким і Шахтинським округами, сподіваючись на підтримку Війська Донського в боротьбі проти більшовиків.
Гетьман П. Скоропадський не відкидав можливості приєднання до України Кубані, де проживало багато українців. У другій половині жовтня 1918 р. кубанський крайовий уряд направив до Києва делегацію для укладення договору про «якнайтісніше зближення» з Україною, зокрема про воєнну конвенцію. Неофіційно йшлося і про умови державного об’єднання України і Кубані. В середині листопада було укладено угоди про взаємні банківські операції, залізничну конвенцію, мореплавство, поштово-телеграфні, торговельні, консульські стосунки. Проте мрії про остаточне об’єднання України і Кубані не справдилися внаслідок наступу Добровольчої Армії генерала Денікіна.
Гетьман постійно тримав у полі зору кримське питання, прагнучи приєднання Криму до Української Держави. «…Україна ж не може жити, не володіючи Кримом, - писав П. Скоропадський, - це буде якийсь тулуб без ніг». Характерно, що 12 червня 1918 р., губернський з’їзд землевласників і хліборобів Таврії, ознайомившись із пропозицією гетьманського уряду щодо включення Криму до складу Української Держави, підтримав її. Голова з’їзду Закеров телеграфував з цього приводу до Києва: «Горячо приветствуем этот шаг правительства».
Поразка гетьмана П. Скоропадського, прихід до влади Директорії та відновлення УНР наприкінці 1918 р. знаменувало початок нового етапу боротьби за досягнення соборності та свободи українських земель. Це спричинилося і крахом Австро-Угорської імперії та появою на політичній карті ще однієї суверенної української держави – Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
Підґрунтя для виникнення ЗУНР закладалося ще 19 жовтня 1918 р. у Резолюції Української Національної Ради (Львівської Конституанти), де, зокрема, ухвалювалися положення про «одноцільну українську територію», до якої входила «ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, а зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західня Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини», про те, що ця «українська національна територія уконституйовується отсим як Українська Держава».
Важливе значення для практичного втілення в життя ідей української соборності та свободи мало те, що проголошена 1 листопада 1918 р. Західноукраїнська Народна Республіка створювалася саме за принципом соборності, прагнучи об’єднати українські землі колишньої Австро-Угорської імперії. Аналогічне прагнення до створення «окремої української національної території, віддільної від румунської частини краю» було зафіксоване в резолюції, схваленій всенародним вічем у Чернівцях 3 листопада 1918 р. Це народне волевиявлення означало підтримку буковинськими українцями державницьких устремлінь галичан і фактичне приєднання української частини Буковини до ЗУНР.
13 листопада Українська Національна Рада ухвалила «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії», згідно з яким до її складу увійшли Галичина, Буковина з українськими етнічними землями угорських комітатів Берег, Мармарош, Уґ, Земплін, Спиш, Шариш, Уґоча.
Ідея української соборності набула популярності не тільки у Східній Галичині й на Буковині, а і на Закарпатті, яке багато століть було відірване від Руси-України. Свідченням цього став протокол всенародних зборів у Хусті, підписаний 21 січня 1919 р., що ухвалював прагнення закарпатських українців до єднання з Соборною Україною.
Успішне повстання під проводом Директорії й відновлення УНР, з одного боку, а також українсько-польська війна на західноукраїнських теренах – з другого, прискорили об’єднання двох республік. Крім того, провідники УНР розраховували на допомогу галичан у розв’язанні власних військово-політичних і державних проблем. Тому 1 грудня 1918 р., коли в Києві ще діяла влада гетьмана П. Скоропадського, повноважні представники Державного Секретаріату ЗУНР – Л. Цегельський, Д. Левицький і члени Директорії – В. Винниченко, С. Петлюра, П. Андрієвський, Ф. Швець підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об’єднання двох республік.
Прагнучи завершити справу об’єднання, керівництво ЗУНР намагалося якнайшвидше ратифікувати Передвступний договір, але через несприятливі воєнні події це вдалося зробити лише 3 січня 1919 р. у Станіславі, де на першому ж засіданні Української Національної Ради була одностайно прийнята Ухвала про злуку ЗУНР з УНР. З цієї нагоди в багатьох містах і селах ЗУНР пройшли багатотисячні урочистості, на яких західні українці чітко засвідчили свою волю у справі об’єднання українських земель.
З метою урочистого ратифікування Ухвали Української Національної Ради, завершення оформлення злуки двох республік та участі в роботі Трудового конгресу України, рішенням Президії Української Національної Ради і Ради державних секретарів від 16 січня в Київ була направлена представницька делегація ЗУНР на чолі з віце-президентом Української Національної Ради Л. Бачинським. Західноукраїнська делегація прибула до столиці УНР 18 січня, де отримала теплий прийом.
Найвищого піднесення об’єднавчий рух українства досяг у двадцятих числах січня 1919 р., коли перемістився у Київ – столицю УНР. Директорія і Рада Народних Міністрів призначила урочисте святкування об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня. Цей день збігався з річницею історичного ІV Універсалу Центральної Ради, згідно з яким УНР проголошувалася самостійною, незалежною державою. Таким чином свято ставало подвійним – Днем Незалежності й Соборності.
22 січня 1919 р. рівно опівдні біля колони навпроти Софійського собору в центрі Києва зосередилися члени Директорії, депутати Трудового Конгресу, делегація ЗУНР, міністри на чолі з головою уряду, представники дипломатичного корпусу, військові та ін. Розпочалися урочистості промовою голови делегації ЗУНР, віце-президента Української Національної Ради Л. Бачинського, після якої голова Директорії В. Винниченко привітав делегацію західних українців, підкресливши важливе значення Акта Соборності.
На підтверження ратифікації Передвступного договору від 1 грудня 1918 р. і Ухвали Української Національної Ради від 3 січня 1919 р. голова Директорії В. Винниченко попросив її члена Ф. Швеця оголосити Універсал Директорії УНР про злуку УНР і ЗУНР в єдину державу. «Однині во єдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України, - йшлося в цьому історичному документі, - Західно-Українська Народня Республіка /Галичина, Буковина і Угорська Україна/ і Наддніпрянська Велика Україна». Наступного дня Трудовий конгрес України майже одноголосно схвалив документи про злуку УНР і ЗУНР.
Об’єднання ЗУНР і УНР мало об’єктивні підстави, спиралося на віковічні прагнення широких мас українців і було оформлено відповідними найвищими державними актами. Проте під тиском Росії і Польщі обидві українські держави втратили території, внаслідок чого ширився хаос громадянської війни, наростали внутрішні незгоди, що призвело до цілковитого розриву. Внаслідок цих обставин проголошена Злука виявилася незавершеною. Однак українська революція дійсно сприяла утвердженню ідей соборності та свободи України, сприяла їх вкоріненню в масову свідомість.
3. Втілення ідей соборності та свободи України в новітній історії
Після поразки української революції 1917–1921 рр. наддніпрянські українські землі увійшли до складу Радянського Союзу, об’єднані в межах формально суверенної Радянської України, а західноукраїнський регіон розподілено між Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією. Отже, єдиний український простір було в черговий раз розірвано.
У міжвоєнний період у Радянській Україні досягнуті успіхи в модернізації промисловості, в системі зайнятості населення, у сфері освіти, охорони здоров’я. Водночас тут досить швидко утвердилася монопартійна тоталітарна система із псевдодемократичною атрибутикою, яка вихолощувала будь-які прояви громадської ініціативи, ігнорувала регіональні особливості та підганяла всі сфери життя під шаблони, що розроблялися керманичами московського Кремля. Міжвоєнні десятиліття в житті західних українців характеризувалися соціально-економічним та етноконфесійним гнобленням з боку панівних націй, хоча тут українці отримували важливий досвід парламентської політичної культури, певних європейських цінностей і стандартів.
Таке становище тривало до 1939-1940-х рр., коли секретний протокол до радянсько-німецького договору від 23 серпня 1939 р. фактично санкціонував ІV поділ Польської держави і захоплення частини західноукраїнських земель радянськими військами. Внаслідок цього в листопаді 1939 р. відбулося законодавче, правове оформлення процесу входження Західної України до складу УРСР і СРСР.
У червні 1940 р. СРСР висунув ультиматум Румунії і приєднав території Бессарабії та Північної Буковини. У серпні 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про включення до складу УРСР північної частини Буковини, Акерманського і Хотинського повітів Бессарабії. У тій історичній обстановці радянське керівництво діяло з позиції сили і переслідувало насамперед свої геополітичні цілі, а не ставило на меті досягнення української соборності. Приміром, Й. В. Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, і ці етнічні українські землі потрапили під німецьку окупацію. Водночас згадані події 1939-1940 рр. об’єктивно мали велике історичне значення для українського народу, сприяли об’єднанню значної частини його земель у межах однієї держави.
Суперечливе ставлення сталінського тоталітарного режиму до української соборності проявилося й після завершення Другої світової війни 1939 – 1945 рр. Це особливо яскраво виявилося в радянсько-польському договорі від 16 серпня 1945 р., за яким юридично закріпилося входження до УРСР західних областей, хоча деякі споконвічні українські землі, зокрема Лемківщина, Холмщина і Підляшшя, опинилися у складі Польщі. Водночас радянсько-чехословацький договір від 20 червня 1945 р. передавав Закарпатську Україну до складу УРСР, а радянсько-румунський договір від 10 лютого 1947 р. закріплював кордони України в межах радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 р. Зазначені міжнародні угоди вперше за багато століть заклали міцне правове підґрунтя української соборності, що стало важливою передумовою сучасної незалежності України.
Утворення незалежної держави Україна в 1991 р. знаменувало початок якісно нового етапу в утвердженні суверенітету й соборності українських земель. Винятково важливим політико-правовим чинником на цьому шляху нашого народу стали результати загальноукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Ключову роль у розбудові соборної й суверенної сучасної Української держави відіграв процес державотворення, який розгорнувся від початку 1990-х рр. і супроводжувався запровадженням атрибутів державності, зокрема фіксацією кордонів, визначенням громадянства, державної символіки, власної грошової одиниці, створенням збройних сил, становленням вищих, центральних і місцевих органів державної влади, формуванням законодавства, розвитком судочинства, конституційного процесу і прийняттям Основного Закону – Конституції України. На рубежі ХХ – ХХІ ст. ідеї української єдності та свободи витримали непрості випробування у процесі складних суспільно-політичних трансформацій на шляху до відкритого, демократичного та правового суспільства.
На сучасному етапі історичного поступу ідеї соборності та свободи України актуалізуються низкою внутрішніх і зовнішніх викликів. Серед внутрішніх слід, насамперед, виділити ті, які знаходяться в економічній сфері. Адже регіони України мають різний економічний потенціал. Так, у східному і південному регіонах розташована основна промислова база, а правобережні й західні області переважно обслуговують аграрний сектор економіки. Для розвинених індустріальних регіонів характерний певний надлишок трудових ресурсів, хоча в переважно аграрних областях цей процес прийняв більш гострі форми і супроводжується десоціалізацією аграріїв, масовим безробіттям і міграцією. Вихід із цієї складної ситуації в підготовці комплексних планів розвитку економічної інфраструктури в регіонах, у запровадженні наукоємкого виробництва.
У роки незалежності на тлі кризових явищ в економіці, підриву довіри пересічних громадян до органів державної влади і політичних інституцій, суспільної нестабільності дедалі більше людей привертають увагу до релігійних об’єднань, в яких шукають духовної і моральної сили. Проте діяльність найбільших сучасних церков має великий конфліктогенний потенціал. Достатньо вказати на такий чинник, як конфесійний розкол в українському православ’ї, представленому УПЦ МП, УПЦ КП й УАПЦ. Існують латентні суперечності між православними і греко-католиками, між римо-католицькою і греко-католицькою громадами. З поверненням на історичну батьківщину кримсько-татарського населення набуло ваги «ісламське питання». Етномовні проблеми, хоча є не базовими, а похідними, інколи (особливо під час виборів) виявляють себе гостріше. Всі ці явища заслуговують на пильну увагу як з боку влади, так і суспільства в цілому.
На сучасному етапі українське суспільство перебуває під помітним впливом світових глобалізаційних процесів, що мають не тільки позитивні, а й негативні наслідки в різних галузях життя. Серед них слід виділити такі, як посилення прірви між багатими і бідними країнами, екологічні проблеми, криваві регіональні конфлікти, міжнародний тероризм, пропаганда культу сили, грошей, моральної нерозбірливості інтернаціоналізованою «масовою культурою» тощо. Тому актуальним завданням залишається мінімізація негативних наслідків глобалізації як у сфері виробництва, так і в галузях духовності, культури та моралі. На наш погляд, це може бути досягнуто лише за умов внутрішньої консолідації українського суспільства.
Давно відомо, що найважливішою економічною основою постіндустріального суспільства, в якому вже перебувають найрозвинутіші країни світу, має стати виробництво послуг та інформації. Безсумнівно, імпульси саме в такому напрямку розвитку надаються сучасною технікою та електронікою, особливо комп’ютерами та комунікаціями. Україна, яка перебуває в перехідному періоді, може скористатися найвищими досягненнями цивілізації і водночас повною мірою використати свій потенціал, а відтак увійти до передової групи країн, лише за умов внутрішньої єдності та свободи.
Демократична, правова, соціальна і соборна Україна може утвердитися в європейському і світовому цивілізаційних просторах лише на засадах міцної конкурентноспроможної економіки, соціально орієнтованої політики центральної та місцевої державної влади, ефективного самоврядування, політичного і світоглядного плюралізму, толерантності й суспільної солідарності.
Отже, ідеї соборності та свободи України мають тривалу історичну традицію, що ґрунтувалася на низці об’єктивних підстав. На сучасному етапі історичного поступу зміцнення соборності та свободи України є важливим чинником не тільки внутрішньої стабільності нашої держави, а й суттєвим позитивним фактором сучасного світового порядку, особливо на теренах СНД та Європи.
Рекомендована література:
Гошуляк Іван. Велика подія в історії України (до 80-річчя Універсалу Соборності) / Іван Гошуляк // Пам’ять століть. – 1999. – № 1 (16). – С. 2 – 18.
Економіка знань: виклики глобалізації та Україна / під заг. ред. А. С. Гальчинського, С. В. Льовочкіна, В. П. Семиноженка. – К., 2004.
Курас І. Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917 – 1920) / І. Ф. Курас, В. Ф. Солдатенко. – К., 2001.
Світленко С. І. Ідея української соборності: поступ крізь віки / С. І. Світленко // Грані. – 2004. – № 1 (33). – С. 3 – 8.
Світленко С. І. Українська модерна нація: чинники формування та становлення наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. / С. І. Світленко // Вісник Дніпропетровського університету. – Серія історія та археологія. – Вип. 15. – 2007, № 6. – С. 3 – 11; Вип. 17. – 2009, № 1/1. – С. 3 – 15; Вип. 18. – 2010, № 1/1. – С. 29 – 42.
Cергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917 – 1920 роках. – К., 1999.
Сергійчук Володимир. Цілість землі рідної і народу – одвічно в серці та помислах // Пам’ять століть. – 1999. – № 1. – С. 19 – 38.
Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис: моногр. – К., 1999.
Україна: політична історія ХХ – початок ХХІ століття / редрада: В. М. Литвин (голова) та ін.; редкол.: В. А. Смолій, Ю. А. Левенець (співголови) та ін. – К., 2007.
Шевчук В. П. Історія української державності: курс лекцій / В. П. Шевчук, М. Г. Тараненко. – К., 1999.
Світленко С. І. – д-р іст. наук, проф.,
проф. кафедри історії України,
декан історичного факультету ДНУ ім. О. Гончара
